Не можна сказати, що Товста Кайса не вділяла дітям уваги чи здіймала на когось руку. На що б це було схоже, правда? Колишня нянька не надто з ними панькалася, не дбала, щоб вони не поранилися чи не вибруднилися, зате ставилася до них дуже ласкаво.
На той час діти вважали своїм найбільшим скарбом три маленькі дерев’яні стільчики. Їх подарував той самий старий столяр з Акерсбю. Хтозна, чи були ті стільчики такою собі компенсацією за невдалі ліжка, але діти майже в це вірили. Стільчики вдалися старому бездоганно, були міцними й легкими. Їх можна було використовувати замість столиків чи санчат, гарцювати верхи по кімнаті, залазити на них і зістрибувати на підлогу, класти на бік, начеб будуючи стайню чи стодолу, — та все, що завгодно.
Проте найбільша цінність стільчиків ставала зрозумілою, коли їх перевертали догори ніжками. На зворотному боці кожного сидіння був намальований портрет дитини. На одному — Юган, хлопчик у синьому костюмчику з великим батогом у руці; на другому — Анна, гарненька дівчинка в червоній сукенці й жовтому солом’яному брилику з широкими крисами, яка нюхала букетик квітів; на третьому — Сельма, зовсім маленька дівчинка в блакитному платтячку й смугастому фартушку, без капелюшка, у руках вона нічого не тримала.
Малюнки вказували, кому належать стільці, і тому діти вважали їх своєю власністю, але власністю не у звичному розумінні слова, як одяг чи інші речі, отримані від батьків. Одяг, як вони бачили, передавався від одного іншим, іграшки замикали в шафі або викладали на кутові етажерки в передпокої, а ось стільчики, позначені їхніми портретами, ніхто й не подумав би в них забрати.
Ось чому діти сердилися на Товсту Кайсу, коли вона іноді ставила стільці на високий березовий комод, до якого вони не могли дотягнутися. Що з того, що стільчики, коли їх волочили по мостинах, залишали негарні сліди на тільки-но помитій підлозі. Колишній няньці завжди бракувало духу позбавити дітей їхніх стільчиків хоч на мить.
Пані Лаґерльоф, звісно, бачила, що нянька не вміла належно поводитися з її дітьми. Вони побоювалися Товстої Кайси, нерадо залишалися з нею. Але няньку найняли на рік, тому до кінця терміну звільнити її не могли. Пані Лаґерльоф сподівалася, що влітку стане ліпше, діти цілими днями гратимуться на свіжому повітрі й здебільшого обходитимуться без няньки.
Одного ранку, на самому початку літа, трапилося так, що наймолодшу дівчинку залишили в дитячій саму. Ще сонна, вона сиділа на своєму розсувному ліжку, дивуючись, куди всі поділися, і водночас відчуваючи дивний страх і млявість.
Трохи отямившись зі сну, дівчинка згадала, що вранці діти ходили з лейтенантом Лаґерльофом до озерця Ос-Брунна купатися. Коли повернулися, Товста Кайса вклала всіх трьох в ліжка, навіть не роздягаючи, щоб вони трохи поспали до обіду.
Однак зараз у ліжках не було ні Югана, ні Анни. Сельма здогадалася, що вони встали й пішли собі. Мабуть, уже граються в садку. Вона трохи на них нагнівалася, що залишили її саму. Але нічого не вдієш. Треба злазити з ліжка і йти до решти.
Сельмі виповнилося три з половиною рочки, вона вже могла і двері відчинити, і по сходах спуститися, а ось перейти самій через горище було найважче. Дівчинка прислухалася, чи не прийде хтось за нею.
Ні, ніяких кроків. Доведеться йти самій. Але чомусь дівчинка не змогла встати з ліжка. Пробувала раз за разом і падала на подушку. Ноги стали ніби чужими й не слухалися.
Сельму охопив жах. Від відчуття безсилля вона мов заклякла. Той страх був таким безмірним, що вона запам’ятала його надовго, на все життя.
Звісно, вона розплакалася. Від відчаю і самотності, а поруч нікого з дорослих, хто міг би її утішити.
Зрештою, сама вона побула недовго. Двері відчинилася, і ввійшла Товста Кайса.
— Хіба ти не зійдеш обідати, Сельмо? — запитала вона. — Старші дітки вже…
Товста Кайса замовкла на півслові. Дівчинці навіть на думку не спало, що на порозі стояла сувора нянька. У своєму безмежному розпачі вона бачила лишень дорослу людину, яка може їй допомогти, і простягнула до неї ручки.