— Візьми мене, Товста Кайсо! — скрикнула мала. — Забери мене звідси!
Коли Товста Кайса підійшла до ліжка, Сельма обвила ручками її за шию і так міцно притулилася, як жодна дитина досі. Жінка затремтіла, голос задрижав.
— Що сталося, Сельмо? Ти захворіла?
— Я не можу йти ніжками…
Сильні руки легко підхопили її, мов кошеня, а сувора й неприступна Товста Кайса вмить збагнула, як треба розмовляти з дитиною.
— Не плач, Сельмо, — промовила вона. — Я знесу тебе вниз.
І все дитяче горе мов вітром розвіялося. Страхи й хвилювання забулися. Не біда, що вона не може йти сама — її понесе на руках Товста Кайса! Сельма збагнула, якщо маєш такого сильного й чудового друга, як Товста Кайса, можна нічого не боятися.
Поважний гість
Юган і Анна були полишені самі на себе через велетенський переполох — хворобу Сельми.
Та це й зрозуміло. Юганові вже виповнилося сім, і пан Тюберґ учив його читати. Бо ж він хлопчик і вважався майже найстаршим з дітей. Звісно, він мав старшого брата, але той ніколи не бував удома, постійно жив з маминими батьками у Філіпстаді. А тут раптом усі перестали зважати на нього й клопоталися лише найменшою сестричкою.
П’ятирічна Анна вже й шити вміла, і гачкувати, гарненька дівчинка, найстарша донечка й мамина улюблениця. Та яка з того радість, якщо захворіла Сельма.
Дорослі дуже засмучувалися, дивлячись на дитя. «Як же бідолашка житиме? — казали вони. — І світу не побачить, сидітиме ув’язнена в чотирьох стінах, навіть з місця не зрушить. І заміж не вийде, і подбати про себе сама не зможе. Важко їй буде…» Усі ставилися до хворої дівчинки ласкаво й співчутливо. Анна з Юганом не мали нічого проти, але ж не можна забувати, що є ще й інші діти.
Гірше було з Товстою Кайсою. Вона носила Сельму на плечах, ніжно цокотіла до неї, примовляла, що мала — справжнє янголятко. А хіба мама й тато, і бабуся, і тітка були не ліпші? А хіба вправний столяр з Акерсбю не змайстрував для Сельми маленький візочок, у якому Товста Кайса всюди її возила? А хіба Юганові чи Анні дозволяли брати той візочок, щоб возити в ньому пісок? Ні, він належав тільки Сельмі, ніхто не смів його забруднити.
І Юган, і Анна знали, що раніше, коли Сельма ще ходила, вона нічим особливим не вирізнялася, а тепер, щойно хтось заходив у гості, малу приносили на показ. Якщо на кухню заходила якась селянка, миттю прибігала Товста Кайса й показувала їй Сельму. Найприкріше, що Товста Кайса безугавно торохтіла, яка чемна й мила Сельма. Ніколи не плаче, завжди весела, хоча й не може ходити. Чом би їй не бути веселою, дивувалися Юган та Анна. Їй же добре живеться! Увесь день на руках носять, розважають і пестять.
Що ж, Юган та Анна одностайно прийшли до висновку, що Товста Кайса просто нестерпна. Нянька обурювалася, що пані Лаґерльоф пошила Анні гарнішу сукенку, ніж Сельмі. А якщо іноді хтось відгукувався про Югана, як про слухняного й ввічливого хлопчика, не минала нагоди сказати, що було б справжньою ганьбою, якби він поводився неввічливо, маючи змогу ходити куди захоче.
До Сельми раз по раз викликали старого лікаря з Сюнне, і Юган з Анною вважали, що так правильно. Не сердилися, коли домашні просили поради в Гьоґманової Інґи, яка часто відвідувала хутір і читала заклинання над свинями й коровами. Однак вважали, що одного разу, за відсутності вдома лейтенанта Лаґерльофа, бабуся, домогосподарка й Товста Кайса зайшли надто вже далеко, запросивши в Морбакку страшну стару чаклунку з полонини Гьоґберґссетер. Ту чаклунку, яка в Страсний четвер літала на мітлі на відьомський шабаш. Юган з Анною якось чули, що вона могла підпалити дім самим лишень поглядом. Доки чаклунка перебувала в Морбацці, вони собі місця не знаходили, вважали, що Товста Кайса не сміла приводити до них таких страшних людей.
Звісно, вони бажали Сельмі добра. Бажали більше, ніж будь-хто інший, одужання сестричці. Однак їм і на думку не спадало, що хвороба, яку нікому не під силу вилікувати, якесь надзвичайне диво. А ось Товста Кайса саме так і вважала. Коли ні лікар Гедберґ, який не раз позбавляв їх кашлю і болю в грудях; ні Гьоґманова Інґа, якій завжди щастило зцілювати свиней та корів, ні страшна чаклунка з Гьоґберґссетера, яка вміла оживляти мітлу, не змогли допомогти Сельмі, Товста Кайса вже не сумнівалася, що дівчинка — надзвичайна дитина. А після того, як лейтенант Лаґерльоф, урешті-решт, відвіз донечку в Карлстад і показав її полковому лікареві Гоку, найліпшому лікарю в місті, і той також нічим не зміг зарадити, Товста Кайса зовсім запишалася, ледь не лускала з пихи. Та хіба не було б краще, якби Сельма таки одужала? Принаймні так вважали старші діти.