Товста Кайса теж рушила з місця, побачивши, як лейтенант, пані, мамзель Лувіса та Юган з Анною відважно ступили на трап. Вона вважала лейтенанта Лаґерльофа людиною мудрою і відповідальною, який не піддаватиме своїх дітей смертельній небезпеці, але й уявити собі не могла, що буде, коли вони допливуть до того місця, де закінчується світ.
Товста Кайса залюбки залишилась би на палубі, подивилася, чи вода хлине в провалля, чи кудись іще, але, щойно стемніло, жінок і дітей з Морбакки попросили зійти вниз. Їх провели в найменшу кімнатку на світі, яку називали каютою, і вони влаштувалися там на ніч.
На вузькому тапчані під довшою стіною лягла, не роздягаючись, пані Лаґерльоф, навпроти неї на такому ж тапчані — мамзель Лувіса. Над панею Лаґерльоф, на чомусь схожому на полицю, примостився Юган, на другій полиці, над мамзель Лувісою, — Анна. На підлозі між тапчанами лягла на ковдру Товста Кайса з хворою дівчинкою. Місця зовсім не зосталося, ні сісти, ні лягти, ні пройти.
У каюті вимкнули світло, побажали одні одним на добраніч, бо ж треба поспати. Якийсь час панували тиша й спокій.
Але потім підлога, де лежала Товста Кайса з Сельмою, почала гойдатися вгору-вниз. Дівчинка перекочувалася, мов м’ячик, то до тапчана мами, то під бік Товстій Кайсі. Дуже було потішно й зовсім не страшно. Сельма тільки не могла зрозуміти, чому підлога ніяк не вгамується.
Згодом вона почула, як перешіптуються її мама й тітонька Лувіса.
— Мабуть, забагато з’їла того тлустого лосося у Шьостедтів, — сказала пані Лаґерльоф.
— Як на мене, вони погано продумали пригощення, бо ж знали, що нас чекає плавання озером, — завважила мамзель Лувіса.
— Еге ж, Венерн — це вам не жарти, — зітхнула пані Лаґерльоф.
Тут уже й Товста Кайса зашепотіла.
— Скажіть, пані, ми вже дісталися до місця, де закінчується озеро і вода спадає у прірву?
— Та ні, любонько, озеро не закінчиться до самого ранку, — відповіла пані Лаґерльоф, не зрозумівши, що мала на увазі Товста Кайса.
На якусь мить вони замовкли, але сну й близько не було. Підлога хиталася, дівчинка далі потішно перекочувалася від краю до краю.
Пані Лаґерльоф черкнула сірником і запалила свічку.
— Треба глянути, чи діти не поскочуються з полиць і не попадають, — сказала вона.
— Добре, що ти запалила свічку, — озвалася тітонька Лувіса. — Однаково неможливо заснути.
— Хіба пані й мамзель Лувіса не відчувають, як нас тягне донизу? — забідкалася Товста Кайса. — Як ми виберемося з цієї глибіні? Як повернемося додому?
— Про що вона каже? — запитала мамзель Лувіса свою братову.
— Вона каже, що ми дійшли до крайньої межі, — відповіла пані Лаґерльоф, хоча розуміла не більше за Лувісу.
Знову все стихло, кожний думав про своє. Маленька дівчинка підозрювала, що вони бояться, сама ж почувалася пречудово — наче у великій колисці лежала.
Раптом хтось шарпнув клямку, відслонив червону завісу. У каюту зазирнув усміхнений лейтенант Лаґерльоф.
— Як там нагорі, Ґуставе? Насувається шторм?
— О, то ви не спите? — здивувався лейтенант Лаґерльоф. — Так, трохи звіявся вітер, — заспокійливим тоном додав він. — Капітан порадив зійти до вас і сказати, що гірше вже не буде.
— А ти як? Спати не лягатимеш? — запитала тітонька Лувіса.
— Де ж мені лягти, люба Лувісо?
Лейтенант обвів поглядом переповнену каюту, ніби придивляючись, де йому прилаштуватися, скорчивши при цьому смішну міну, аж всі засміялися. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, які щойно потерпали від страху й морської хвороби, посідали на тапчанах, щоб легше було реготати. Юган з Анною на полицях так заходилися сміхом, аж ледь не попадали вниз. Товста Кайса забула про свій страх опинитися на краю жахітливої прірви й також сміялася, а дівчинка біля неї аж за живіт хапалася.
Лейтенант Лаґерльоф сміявся нечасто, але зараз мав дуже веселий вигляд, стоячи на порозі, бо ж не міг увійти досередини.
— Бачу, у вас все гаразд, — сказав він, коли всі трохи вгомонилися. — То я піднімуся на палубу, побалакаю з капітаном.
Лейтенант Лаґерльоф побажав на добраніч і пішов собі.
У каюті знову ожили страх і морська хвороба, пані Лаґерльоф знову марно намагалася заспокоїти Товсту Кайсу, яка й далі боялася, що вони ось-ось зваляться у провалля. Маленька Сельма, певно, таки заснула, бо ніяких інших нічних подій не пам’ятала.
У ювелірній крамниці
Тепер найважчі труднощі для мандрівників відійшли в минуле. Можна було більше не боятися перевернутись у бричці на горбистій карлстадській дорозі чи захворіти на морську хворобу, пливучи через Венерн. Подорожні щасливо дісталися до Ґьотеборґа й, забувши про всі клопоти, вирушили погожого літнього дня знайомитися з містом.