Вартовий відпливає. Він виконав свій обов’язок. Урятувався від небезпеки. І гасне в призахідному сонці ікона, яка і цього разу не перетворилася на святу. І все через того чоловіка-піщинку та його пензлі. Йому вже час іти, його година вже минула. Морок усе обірвав. Немає нічого, що б у темряві могло стати справжнім.
2
…і лише зрідка, дехто, у такі миті, зауваживши її, говорив пошепки:
— Від неї помре
чи
— Від неї помре
чи теж
— Від неї помре
чи навіть
А навкруги — пагорби.
Моя земля — міркував барон Кервол.
Власне, це й не хвороба, могла б бути, але вона не така серйозна, і якщо має назву, то вона, мабуть, надзвичайно легковага, промовив — і вона враз зникла.
— Коли вона була ще малою, якось приходить жебрак і заводить колискову, колискова лякає дрозда, який злітає й…
— …лякає горлицю, яка здіймається і тріпотіння крил…
— …крила, що тріпочуть, ледве чутний шум…
— …це було років десять тому…
— …горлиця пролітає повз її вікно, лише мить — і вона зводить очі від ігор, і я вже не знаю, її охопив такий жах, утім, жах білий, себто не такий, як у переляканої людини, а немов у людини, яка ось-ось зникне.
— …тріпотіння крил…
— …від якого душа тікає в п’яти…
— …віриш?
Гадали, що переросте і все минеться. А тим часом у всьому палаці розіслали килими, бо, цілком очевидно, її лякали власні кроки, білі килими, повсюдно, кольору, що не зашкодить, безшумні кроки й непомітні кольори. Усі паркові стежки були коловими, хіба за сміливим винятком кількох алей, що звивались, оперізуючи положисті рівні вигини — псалми, — і це цілком має сенс, зрештою, досить мати дещицю чуйності, щоб збагнути: кожен глухий кут — це ймовірна пастка, а два перетнуті шляхи — геометрично досконалий шал, якого досить, щоб налякати людину, серйозно охоплену чуйністю, а тим паче її, що не була насправді наділеною чуйною душею, а, якщо висловлюватися конкретно, була охоплена чуйністю душі неконтрольованою, здатною вибухнути в будь-яку мить її таємного життя — нікчемного життя, насправді дрібного, — яка потім діставалася серця невидимими шляхами, діставалась очей, рук та всього тіла, немов недуга, що насправді не є хворобою, а чимось не настільки серйозним, і якщо має назву, то вона, мабуть, надзвичайно легковага, промовив — і вона враз зникла.
Через те стежки в парку були коловими.
Утім, не варто забувати історію про Еделя Трюта, який не мав собі рівні у всій Країні в шовковому ткацтві. Тож покликав його барон одного зимового дня, коли снігу лежало заввишки з дитячий зріст, а холод був немов із потойбіччя, і дорога сюди була справжнім пеклом, кінь пихкав, абияк перебирав копитами по снігу, сповзав назад, коли здувало вітром, якщо не дістануся місця за десять хвилин, мабуть, помру, достоту як і те, що звати мене Еделем, помру, та ще й так і не дізнавшись, що в біса той барон прагнув мені показати такого важливого…
— Що бачиш, Еделю?
У доньчиній кімнаті барон стоїть перед довгою стіною без вікон, розмовляючи тихо, ласкаво, як у давнину.
— Що бачиш?
— Бургундське сукно, якісне, і цілком звичайні краєвиди, добротна робота.
— Це не абиякі краєвиди, Еделю. Принаймні не для моєї доньки.
Його доньки.
Це така собі таємниця, але треба спробувати її збагнути, скористатися уявою, забувши те, що відомо про світ, нехай уява вільно блукає, сягаючи вдалину за межі речей, доки не побачить, що душа не завжди є діамантом, а часом натомість подібна до шовкового серпанку — це я здатен збагнути, — уяви прозорий шовковий серпанок, який будь-що може розітнути, навіть погляд, і подумай про руку, що торкається його, — жіночу руку — так — вона повільно ворушиться, поволі беручи його пальцями, але цей дотик засильний, і здіймає його, ніби не рукою, а повівом вітру, тримаючи пальцями, ніби то зовсім не пальці, а… — ніби то не пальці, а думки. Отак. Ця кімната — це та сама рука, а моя донька — це шовковий серпанок.
Звісно, я збагнув.
— Мені, Еделю, потрібні не водограї, а тихе озерне плесо, не дуби, а берези, а оті гори на тлі мають обернутися на пагорби, день — на захід сонця, а вітер — на бриз, міста — на села, замки — на сади. А якщо не обійтися без соколів, то нехай вони літають удалині.