Так, я збагнув. Одначе маю питання: а як же з людьми?
Барон замовк. Роздивляється всіх персонажів на величезному гобелені, одного за одним, ніби прислухаючись до їхньої думки. Ходить від стіни до стіни, але ніхто не промовляє ані слова. Хоч варто було сподіватися.
— Еделю, чи можна створити людей, які не скривдять?
Про це слід у Бога спитати в слушний час.
— Гадки не маю. Але спробую.
У майстерні Еделя Трюта протягом багатьох місяців обробляли кілометри шовкової нитки, яку привіз барон. Працювали, не промовляючи ні слівця, бо, за висловом Еделя, тиша мала просотати ткання сукна. Це була звичайнісінька нитка, тільки невидима, але вона там була. Отже, ткали вони в тиші.
Упродовж місяців.
Згодом одного дня до баронового палацу під’їхав віз, на якому лежав шедевр Еделя. Три величезні сувої сукна, завважки як церковні хрести. Несуть їх широкими сходами, по довгих коридорах, з кімнати в кімнату, до самого серця палацу, у кімнату, що чекала на них. І за мить до того, як їх розгорнули, барон пробурмотів:
— А як із людьми?
Едель усміхнувся.
— А якщо не обійтися без людей, то нехай вони літають удалині.
Барон обрав призахідні промені, щоб узяти доньку за руку й завести в її нову кімнату. Едель каже: щойно вона зайшла, зашарілася зачудувавшись, і барон злякався, що подив, можливо, завеликий, але це було лише на мить, бо враз чути непереборну тишу шовкового світу, де милостива земля радісно спочивала, а маленькі люди, які висять у повітрі, неквапливим кроком змірювали бліду небесну блакить.
Едель каже — і це годі забути, — що вона довго роззиралася навкруги, а потім, обернувшись, усміхнулася.
Її звали Елізвін.
Голос вона мала прекрасний — оксамитовий, а коли йшла, то ніби ковзала в повітрі так, що не можна було очей відвести. Час від часу, без причини, їй подобалось бігати коридорами назустріч невідомо чому по цих білих жахливих килимах, вона вже не була тінню, як раніше, і бігала, але лише зрідка, так, що ставало чутно, як дехто в ці миті, побачивши її, пошепки, промовляє…
З
У готель «Альмаєр» можна добутися пішки, спустившись стежкою, що йшла від каплички Сент-Аман, або в екіпажі по дорозі до Куартеля чи пароплавом униз річкою. Професор Бартлбум дістався сюди випадково.
— Це готель Миру?
— Ні.
— Готель Сент-Аман?
— Ні.
— Поштовий готель?
— Ні.
— Королівський оселедець?
— Ні.
— Добре. Чи маєте вільну кімнату?
— Так.
— Вселяюся.
Журнал реєстрації гостей очікував, розгорнений, на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на чужі мрії та імена. Перо професора сластолюбно пірнуло під простирадла.
Ісмаель Аделанте Ісмаель проф. Бартлбум.
Із завиванцями та всім таким. Добра справа.
— Перший Ісмаель — це мій батько, а другий — мій дід.
— А це хто?
— Аделанте?
— Ні, не той, а…цей.
— Проф?
— Еге.
— Професоре, хіба ні? Тобто професор.
— Яке дурне ім’я.
— Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?
Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», — але це не ім’я, це мій фах, я викладач…
— Не ім’я?
— Ні.
— Гаразд. Мене звати Діра.
— Діра.
— Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».
Професор Бартлбум — від тієї миті просто Бартлбум — узяв рушники.
— Пані Діро…
— Слухаю?
— Чи можу я поставити вам одне запитання?
— Яке ж це?
— Скільки вам років?
— Десять.
— Он воно як.
Бартлбум — донедавна ще професор Бартлбум — схопивши валізи, покрокував до сходів.