— Бартлбуме?
— Слухаю?
— У панянок не годиться питати вік.
— Справді, даруйте.
— Другий поверх. Останній углиб коридору. У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи ногами в повітрі.
Бартлбум слабенько кахикнув, так, аби тільки подати голос.
Нічого.
Зайшовши до кімнати, поставив валізи й пішов роздивлятися картини (однаковісінькі, неймовірно), сів на ліжко, з неприховуваною полегкістю роззувся, підвівся знову, пішов глянути в люстерко, переконавшись, що це досі він (ніколи ж не знаєш), зазирнув у шафу, повісив плаща й підійшов до вікна.
— Ти частина кімнатної обстави чи випадково зайшов?
Хлопчина й на міліметр не ворухнувся. Але відповів:
— Обстави.
— А.
Бартлбум знову повернувся до ліжка, скинувши краватку, випростався на ньому. Плями й сирість на стелі як тропічні квітки, намальовані чорно-білими барвами. Заплющивши очі, заснув. Наснилося йому, що його покликали на заміну жінці-гарматі в Цирку Бозендорфа, а він, вийшовши на манеж, у першому ряду помітив свою тітку Аделаїду, витончену жінку сумнівних звичаїв, яка перед тим цілувала якогось пірата, потім однакову з нею жінку, й, урешті, дерев’яну статую святого, котрий насправді був ніякою не статуєю, а несподівано закрокував просто до нього, Бартлбума, вигукуючи щось, чого він ніяк не міг добре розчути, викликавши в глядачів таке обурення, що він, Бартлбум, мусив накивати п’ятами, відмовившись навіть від заслуженої умовленої винагороди, про яку домовлявся з директором цирку — 128 сольдо, якщо точно. Коли він прокинувся, хлопчик досі сидів у кімнаті. Проте він вже обернувся й дивився на професора. Крім цього, хлопчина ще й говорив:
— Чи бували ви колись у Цирку Бозендорфа?
— Перепрошую?
— Я спитав вас, чи ви колись відвідували Цирк Бозендорфа?
Бартлбум сів на ліжку.
— А ти що знаєш про Цирк Бозендорфа?
— Нічого. Лише бачив його, він проїжджав у нас торік. І тварини в них були, і все-все. І жінка-гармата.
Бартлбум завагався, чи слід йому напитувати звісток про тітку Аделаїду. Вона, дійсно, померла багато років тому, але це хлоп’я, як видається, собі на умі. Зрештою вирішив тільки злізти з ліжка й підійти до вікна.
— Можна? Мені треба трохи подихати свіжим повітрям.
Хлопчина трішки посунувся на підвіконні вбік. Холодне повітря й північний вітер. А перед очима, аж до нескінченності, море.
— Що ти робиш, просиджуючи на підвіконні увесь час?
— Споглядаю.
— Небагато тут навиглядаєш.
— Жартуєте?
— Та море хіба, згоден, але ж море завжди таке, завжди однакове, до самого обрію море, хіба промине човен, якщо поталанить, це ж не кінець світу.
Хлопчик повернувся до моря, відтак знов до Бартлбума, потім знову до моря і знов обернувся до Бартлбума.
— На скільки ви приїхали? — спитав він.
— Не знаю. На кілька днів.
Хлопчина, зіскочивши з підвіконня, попростував до дверей і, спинившись на порозі, кілька хвилин пильно роздивлявся Бартлбума.
— А ви приємний. Може, коли поїдете від нас, не будете вже таким недоумком.
У Бартлбумові зростала цікавість дізнатися, хто їх виховав такими, цих дітлахів. Якась феноменальна людина, мабуть.
Вечір. Готель «Альмаєр». Номер на другому поверсі у глибині коридору. Письмовий столик, гасова лампадка, тиша. Сіре вбрання, а в ньому — Бартлбум. Двоє сірих капців, а всередині — його ноги. Білий аркуш паперу а письмовім столі, перо та чорнильниця. Пише Бартлбум. Пише.
Серце моє,
я приїхав до моря. Я позбавляю Вас опису труднощів і прикрощів, що спіткали мене під час подорожі: важливо лише те, що зараз я тут. Готель гостинний: простенький, але гостинний. Розташований на вершині невеличкого пагорба, просто напроти морського узбережжя. Увечері здіймається приплив, і вода дістається майже під моє вікно. Ніби перебуваєш на кораблі. Вам би сподобалося.
Я ніколи не плавав на кораблі.