Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:
— Залюбки.
— Енциклопедія меж?
— Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».
— І ви її пишете…
— Так.
— Самотужки?
— Так.
— Молока?
Бартлбум пив чай завжди з лимоном.
— Так, дякую… молока.
Хмара.
Цукор.
Ложечка.
Ложечка крутиться в чашці.
Ложечка зупиняється.
Ложечка на блюдці.
Енн Деверіа сидить навпроти, слухаючи.
— Природа наділена дивовижною досконалістю, яка є наслідком суми меж. Природа досконала, бо не є нескінченною. Якщо розумієш, де межа, то збагнеш, як працює механізм. Суть у тому, щоб збагнути межі. Візьміть річки, приміром. Річка може бути довгою, довжелезною, але не безкінечною. Для того, щоб система діяла, річка має бути скінченною. А я вивчаю, наскільки вона може бути довгою перше, ніж добігти кінця. 864 кілометри. Це одна зі статей, які я вже написав: «Річки». Це забрало в мене певний час, ви ж чудово розумієте.
Енн Деверіа розуміла.
— Скажімо так: листочок із дерева, якщо до нього придивитися, це надзвичайно складний світ, але скінченний. Найбільше листя росте в Китаї: завширшки метр і 22 сантиметри, завдовжки приблизно вдвічі більше. Величезне, але не безкінечне. І є у цім чітка логіка: більше листя могло б вирости лише на величезному дереві, а найвище дерево, що росте в Америці, не перевищує 86 метрів, значна, звісно, висота, але недостатня, щоб утримувати кількість, хоч теж обмежену, адже вона, безперечно, обмежена, більше листя, ніж те, що росте в Китаї. Чи бачите логіку?
Енн Деверіа її бачила.
— Це дослідження клопіткі та важкі, їх годі заперечувати, але важливо зрозуміти. Описати. Останньою написаною мною статтею була «Заходи Сонця». Знаєте, те, що дні добігають кінця, — геніальне. Це геніальна система. Спочатку дні, за ними ночі. І знову дні. Це видається неминучим, але в цьому — геніальність. І там, де природа вирішує встановити власні межі, вибухає видовище. Заходи Сонця. Я вивчав їх цілими тижнями. Нелегко збагнути захід Сонця. У нього власний час, розміри, барви. А оскільки не існує навіть одного-єдиного заходу Сонця, подібного до решти, учений має вміти вирізняти особливості та відокремлювати сутність, щоб потім мати змогу сказати, що це є Захід Сонця, саме той захід Сонця. Я вас не занудив?
Енн Деверіа не нудьгувала. Тобто не дужче, ніж зазвичай.
— Тому я й приїхав до моря. Море. І воно теж закінчується, як і все інше, але, бачте, у цьому теж є певна подібність із заходами Сонця, складність у тім, щоб відокремити ідею, тобто узагальнити кілометри й кілометри рифів, берегів у єдиний образ, у поняття, що втілює кінець моря, щось таке, що можна описати в кількох рядках, що можна записати до енциклопедії, щоб згодом люди, читаючи її, збагнули, що море — скінченне, і як незалежно від того, що, можливо, відбувається навколо них, незалежно від…
— Бартлбуме…
— Слухаю?
— Спитайте, чому я сюди приїхала. Я.
Тиша. Зніяковіння.
— Я вас про це не питав, адже так?
— Спитайте про це в мене зараз.
— Чому ви сюди приїхали, мадам Деверіа?
— Щоб зцілитися.
Знову зніяковіння, знову тиша. Бартлбум бере чашку, підносить її до губ. Спорожняє. Немов про все забуто. Ставить на стіл.
— Зцілитися від чого?
— Це дивна недуга. Подружня невірність.
— Перепрошую?
— Подружня невірність, Бартлбуме. Я зрадила чоловіка. І мій чоловік гадає, що морський клімат умиротворить пристрасті, морський краєвид збудить почуття моралі, а самотність моря спонукає забути мого коханця.
— Справді?
— Справді що?
— Ви справді зрадили вашого чоловіка?
— Так.
— Іще чаю?
Розташувавшись на самісінькому краєчку світу, за крок до моря, готель «Альмаєр» не опирався, коли морок і того вечора змусив мало-помалу зблякнути барви його стін, і всієї землі, й цілого океану. Здавався, стоячи там на самоті, забутим. Немов процесія готелів усілякого різновиду та віку колись проходила цими краями, простуючи уздовж морського узбережжя, і з-поміж усіх вирізнився від решти один, стомившись і промарширувавши поряд із мандрованими товаришами, вирішив зупинитися на цій подобі пагорба, поступившись власній слабкості, і схилив голову, чекаючи на свій кінець. Таким був готель «Альмаєр». Наділений красою, притаманною лише переможеним. І чистотою слабких речей. А ще досконалою самотністю, властивою тому, що вже втрачено.