Коли вуглик починає з іншим звуком вискрипувати об картон, коли я завершую рисунок — вона це чує, її стегна починають опускатись, а в мене закипає кров, і на хвилину я відкидаю думки про пляшечку, повну добра і щастя, бо шматок того добра і щастя, його заповідь, сподіваюся знайти там, між її білими, пухкими стегнами.
Тоді, після всього, Саля гола, грудаста ховає себе до грубої теки, на якій друкованими літерами виписала моє ім’я: Константи. Вона має ще кілька інших папок, але я до них ніколи не зазирав. Той картонний Костик повен різних Саломей: Саля схилена, в панчохах, з випнутою дупцею приєднується до Салі на кріслі, котра ніби Блакитний янгол[9], тільки що гола, але в моєму капелюсі, до Салі, котра лежить на спині з піднятими стегнами, її груди розливаються в боки, лінія піднесених угору сідниць та гущавина волосся виказує сенс і тему того рисунку, приєднується до Салі в драматичній перспективі, з підошвами стоп на передньому плані, далі розхилені стегна, між ними — брама до прабатьківщини і далі — сідниці, відхилені плечі та далекі згини переплетених на шиї пальців. То все різні Саломеї, вугільні чи сагвінові, одна з туші, я їх усіх пам’ятаю; тим часом Саломея з тіла, чи то радше з м’яса, та Саломея, більш чи, навпаки, менш правдива, бере алюмінієву скриньку, я її добре знаю, у її вистеленому червоним оксамитом нутрі спочиває скляний шприц із позолоченою голкою з неіржавкої сталі, поділимо морфій у пляшечці за вагою, дві п’ятих для Салі, три п’ятих для мене, спершу для мене, бо Саля сама собі зробить укол, я того не люблю, але спершу вона ще відкриває бурґундське, підкладає мені під спину подушки, питає, чи мені зручно, я п’ю, голісінький, а вона зав’язує на моєму передпліччі ґумку, стискає, як хороша медсестра знаходить судину, ляскає по ній, впускає золоту голку під шкіру і повільно витискає поршень. Я ще бачу, що її губи торкаються мене, що вона цілує мене так, як би я ніколи не дозволив Гелі цілувати себе.
Потім. Поринаю в тепло. Бурґундське слабне. Біля мого тіла власного моє тіло Салі. Обидва мої тіла голі. Мій язик Салі облизує голку. Завжди облизує голку. Впускає в моє тіло Салі плинне тепло. Плинне щастя, і моє тіло Салі повертається для поцілунку.
А я відходжу. Мої два тіла Саля вкриває ковдрами, перинами, тулиться до мене, я відходжу в теплу, м’яку темряву, в темряву, ніби любовні судоми, розтягнену в годинник Далі, в темряву, подібну до м’якого, теплого олова, внизу живота мого тіла народжується розкіш, печіння, і пече, і розливається каскадами лискучої темряви до плечей, до горла, до паху, до хуя, в ноги, аж у кінчики пальців і виливається з мене, й омиває світ. І все освічується, і все гасне.
Гасне Варшава. Гасне моє життя. Гасне мама, Яцек, Геля, Юрчик гасне. Гасне згадка про батьківське «Константи!», гасне батько, його перший образ, який пам’ятаю, гасне його сірий мундир і шолом з уланською чотирикутною бонеткою, гаснуть уланські чоботи, посічене лице, гасне мама, гасне їхня гучна двомовна колотнеча, з тих часів, коли вони ще любились, і гаснуть невтомні звинувачення, кинуті зміїною мовою, з тих часів, коли ненавиділи одне одного, гасне Варшава, побачена вперше, з вікна купе у вагоні першого класу, гасне перший похід у нову школу, і гасне Варшава, бачена востаннє, годину тому, гасне все, що поміж цими спогадами, гасне середня школа, гасне випускний клас і Ґрудзьондз, коні, шаблі та практика в Теребовлі, гасне вино, випите з русинськими дівчатками під пам’ятником Зоф’ї Хшановській на теребовлянській Замковій горі, гаснуть усі полкові герці, коли полк був іще під Коморовським, гасне навіть передпліччя, зламане при спробі виїхати верхи на мури теребовлянського замку, срібний фужер для шампанського із вигравіюваним на ньому моїм прізвищем, гаснуть «Оаза», «Парадиз», «Зем’янська» й «Адрія», гаснуть чудові люди, котрих я знав, серед них Ярослав, котрий пускав мені солодкі бісики у «Сімона», Віткацій, котрий закохано позирав на Салю, гасне дурний поєдинок із Ростанським, гасне фарс, у котрому я почав грати, гасне Іґа, котру Ростанський у мене відбив чи то котру я йому віддав, не пам’ятаю, бо згасло, і гасне наш із Гелею шлюб, гаснуть дурнуваті шаблі, під якими ми проходимо, і наша перша сварка, бо я собі тих шабель не хотів, а Геля навпаки та й домовилася за моєю спиною з моїми колегами, гаснуть колеги, і гасне рис, яким нас осипають, гасне народження Юрчика, і гасне та мить, коли я вперше беру його на руки і дивлюсь на ту синю, зморщену мордочку, ніби у власне лице дивлюся, гасне нова оселя у веделівській кам’яниці, гасне з’їзд дев’ятого торік у Теребовлі, випивка і загалом полкове свято з нагоди двадцятого ювілею створення полку гасне, як же тоді було гарно, коли люди могли бути ким завгодно і ніщо не заповідало того, що надходить, і та незаповіданість також загасла, гасне мобілізація від початку місяця зі ставкою, гасне тверезість, гасне війна, гасне капітуляція, гасне окупація, гасне резигнація.
9
Ідеться про героїню однойменного німецького фільму 1930 року, роль якої виконувала Марлен Дітріх.