— Мені погано, — зойкнув крізь зуби, підриваючись із-за столика.
Кинувся до вбиральні, виблював, знову і довго. Геля підтримувала мою схилену голову, обтирала губи мокрим рушничком, а я викидав із себе Салю, викидав запах тої жінки, її вино, її харчі та її кохання.
Тоді вклався спати. Я був дуже втомлений, а в моєму місті панували німці.
Розділ II
Розплющує очі. Лежить, лежить побіч дружини, побіч сина, а все-таки лежить сам, хоча лежить побіч дружини, побіч сина. Я стою за ним. Надворі ніч, надворі жовтень і падає ріденький перший сніг. Надворі війна, а над містом панують німці.
Розплющує очі і не знає: прокинувся, чи то йому сниться їхня маленька спаленька, міщанські меблі, дружина, вікно, колись ясний прямокутник, ясний від світла газових ліхтарень, сьогодні прямокутник темний, темний несвітлом переможеного міста. Ніч. То прокинувся чи снить?
Прокинувся. Сідає на ліжку, його скроні пульсують, і пульсують докори сумління: забрав морфій, котрий належав пораненим. Належав Польщі. Зраджує дружині з тією жінкою, зіпсованою, відразливою, великою жінкою, котра оголюється перед ним, ніби менада, виставляє свій пах і цілує його так, як він ніколи не дозволив би цілувати дружині.
З докорами сумління встає з ліжка, в оселі трохи холодно, кочегар, мабуть, заощаджує вугілля. Кутається в теплий халат, тепер то такий халат, а колись то був халат, у якому я працював, у який кутався, сідаючи за парту, або перед восковою рамою, або перед друкарською машинкою, а тепер це халат, у який кутається підпоручник резерву з 9-го уланського полку з Теребовлі. Мобілізація, з Варшави до Теребовлі, бойовий шлях, на захід, на схід, лісами, бойовий контакт, стрілянина, переховування, втеча та повернення до Варшави, капітуляція, а зараз у халаті, ніби й не було війни, тільки що вікно згасло.
Цей халат уже капітулював. А раптом прийдуть німці, заарештують?
Думає про Салю. Думаю про Салю. Не хочу думати про Салю.
А проте думаю про Салю.
Саля. Саломея. Потім: Геля. Гелена. Зла Гелена, підла Гелена бажає мені смерті, хоче, щоб я загинув для Польщі. Саломея, моя Саломея, обожнює мене як Бога. Для Саломеї навіть мій сморід святий.
Дурня, дурня, дурня. Гелена мене справді кохає. Справжнім коханням. Саломея — то просто руда вар’ятка. Саломея вип’є мені кров.
Так вона мені сказала, коли ми вперше побачились, перш ніж я її нарисував. Ми танцювали в миготливій «Адрії», люстри обертались, ми крутились, а вона прилинула до мене цілим тілом, витягнулася, щоб дістати вустами до мого вуха і прошепотіла: вип’ю тобі кров. А тоді лизнула моє вухо.
А доти вона ще їла устриці в «Сімона», ми сиділи з Івашкевичем за одним столом, Саля за іншим, за плечима Ярослава, і спокушала мене з-за його плечей. Івашкевич, статний чоловік, дивиться на мене, кидає мені якісь там компліменти, щось там розмірковує, щось каже про літературу, розповідає про Копенгаґен і Брюссель, а Саля за його плечима тільки бере устриці з криги та висмоктує їх, безсоромно сьорбаючи. Бачить, що я сиджу з Івашкевичем, а якщо з Івашкевичем — то я неабихто, тому, певно, мене і спокушає. А я його, власне, заледве знаю. Іноді бачу. Іноді ми говоримо. Заледве. А крім нього, то я взагалі ніяких славних людей знати не знаю. Кільком кланяюсь, вони мені кланяються навзаєм, нас одне одному навіть відрекомендували, але ж це не означає, що я їх знаю.