Я дивлюся на тебе і думаю, як легко можна було б когось обманути, навіть такого, хто знав би все: про твою кришталеву горілку шампанське морфій кокаїн про жінок про Саломею Ідзю Дзідзю про автівки і коней і польський мундир і цивільне вбрання про вийняте око львівського батяра, про те, як ти срав у брамі, про твої страшні ескапади Варшавою, ті довоєнні всі, про німецький мундир, про матір і батька без лиця, про все, так, котрі знали б, як легко тебе обманути, вони нічого не знають про тебе, а я знаю, Костоньку, я знаю, я все знаю.
Бо що ж тут знати.
Тебе немає; ти порожній, усередині порожній, ти випорожнена людина, я ніби зазираю в нутро статуї, відчинені вікна очниць, вуст, порожньо, випорожнений Костик має на собі німецький мундир, стискає кермо шевроле і щойно проїхав Мішкольц. І дивиться той Костик на стрілку пального, чи вистачить? Вистачить. На спідометр ти теж дивишся, але інакше, і їдеш ти, мій порожній, випорожнений, вихолощений Костику, ти, котрий у тих праісторичних переказах ніколи не знаходив ні порядку, ні сенсу, ані справедливості, бо ніщо не є справедливим і ніщо не має сенсу.
І їдеш далі, любий мій, їдеш. А вона спить, хоча теж випила ізофан. Чи то був ізофан? Я знаю, знаю, я знаю, але не можу тобі сказати, любий, бо ти мене не чуєш, не слухаєш, не потребуєш, не хочеш, правда ж, мій любий? Не хочеш.
Проїздиш Мішкольц, мости й віадуки, бруківка, потім асфальт, знову асфальт, автомобілі з неправильного боку весь час їздять, у містах складніше.
Сутеніє, і знову бліді, слабкі світелка сіл, але не такі, як у нас, бо тут здорові, яскраві, електричні світла міст, потужні світла міст, тут немає війни.
Гарне шосе, гарне покриття, краще, ніж у нас, за вікнами ніч, світла сіл не такі слабенькі, як у нас. Їдеться, вісімдесят, дев’яносто, кілька разів навіть можна розігнатися до сотні, і тоді стає добре, зникає те, що біля дороги, є тільки ніч, дорога, рев мотора і снопи світла на асфальті, права нога на педалі газу, ліва на перемикачі фар, але рух слабенький, його майже немає, у світлах табличка: Гаршань.
А тоді раптом настає Будапешт, і все інакше.
А навіть не раптом, а інакше: не раптом, бо спершу поля, а поміж полями передмістя, залізнична станція, знову передмістя, сільські будиночки, а тоді трохи більш міські будиночки, видно небагато, тільки й того, що в світлі придорожніх ліхтарів, геть небагато, а тоді раптом з’являється місто.
З правого боку вулиці Пешт, XIV район, про який я нічого не знаю, бо ніколи не був у Будапешті, чого б то я мав бути в Будапешті, у Відні так, звісно, у Відні в Берліні в Парижі Римі Лондоні, але Будапешт лежить осторонь, нічого йому не бракує, але таки ні. Не був, та й по всьому, чого маю виправдовуватися, хоча зараз справа від мене виростає XIV район Пешта і підміський маршрут H.É.V.[200], так написано на зупинках, то щось як наше EKD[201], Gödöllő H.É.V., а далі кам’яниці, дуже світло, усюди ліхтарі, світяться ті ліхтарі, а чому кам’яниці більші, ніж у Варшаві? Більші, бо більші, бо це столиця імперії, якої вже немає, але столиця досі імперська, а моя Варшава що, моя Варшава нічого, провінційне, жидівське, російське місто, яке раптом невідомо чому оголосили столицею, тому що воно велике. Може, й велике, але Будапешт більший, кам’яниці в ньому вищі на поверх або й на більше, вулиці ширші та кращі, то Пешт, Пешт, Буда з іншого боку, а тут Пешт.
А поза тим усе по-іншому, усе не так; бо зараз ніч, і то ніч посеред тижня, бо ж із вівторка на середу, а надворі світло.
Немає затемнення, немає ліхтарів, зламаних бомбами, зате є рівна бруківка, на ній автівки, їздять автівки і трамваї, не такі, як у нас, і автобуси не такі, як у нас. У них величезні баньки, вони глипають на мене тими баньками, а між баньками, там, де має бути ґратка радіатора, там на опуклій масці вигинається ґроно лискучих, хромованих прутів, вони розходяться як ліра чи тісно зав’язаний сніп. І переповнені трамваї, а в них люди. І таксі, а в таксі сміються дами, пересічні та професійні, котрі самі називають таксистам адреси, як я розумію — угорською. Виплентуються з винарень, задурманені, під світло ліхтарень, бо ще немає зими, ще трохи до зими й Адвенту, ще тільки жовтень, хороший місяць для вина, найкращий місяць, щоб пити вино, а я їду, поволі, визираю таблички з назвами вулиць, але чому, чому?