Чому не шукаю Іґу? Він не шукає, бо не може, обов’язок, він тепер лікар, уже два тижні як закінчилась війна, проте він справді не може шукати свою дружину, бо йому на руках люди помирають. Не може, не має права, справді не має права. Але я міг би. Я повинен. Зрештою, Яцек — мій друг, найближчий, найкращий, найщиріший.
І те, що між нами було, між мною та Іґою. Давно вже, років десять тому, але було, і то було немало, я був її першим коханцем, і вона була моєю першою коханкою, хоч і не першою жінкою, бо ще раніше була повія, але її важко рахувати, бо в акті з ними не було елементу любощів, лягли переді мною, бо заплатив їм десять злотих, а Іґа лягла зі мною, бо я є, бо я був чоловіком, і в тих любощах підтвердив свою чоловічість. І я гадаю, він мені донині не пробачив того, що взяв її після мене, що його Іґа носила в собі мій слід, що була зіпсута мною. Хоч я й не казав йому її брати, не сватав його за неї, не моя вона була, коли він її брав, він сам узяв, сам хотів, але образа на мене так у ньому розквітла, ніби я був винен у тому, що він закохався в Іґу.
Ну то сьогодні піду, сьогодні буду Іґу шукати, сьогодні вже точно, сьогодні мушу Іґу знайти. Задля того сліду, що я в ній зоставив, бо ж чоловік залишає свій слід у кожній жінці, з котрою був. Не фізичний слід, але слід у її аурі, може, у її ектоплазмі, у її другому тілі, в тілі духовному, як казав Stack[15] моєї матінки. Навіть якщо потім зненавидять одне одного, збайдужіють, стануть одне одному геть чужими, навіть тоді не вийде витерти отой слід, навіть якщо ті стосунки для обох позостануться далеко в минулому, слід однак є, слід залишається, залишається нематеріальний зв’язок між давніми, старими коханцями. І за тим зв’язком шукатиму Іґу, за зв’язком давніх коханців.
Але передовсім — із пакунком до Лубенської. На площу Спасителя, на розі 6 Серпня, до змовників, до столу зі свічками, до револьверів, захованих у кишенях. Уперед.
Уперед. З пакунком. Із текою.
Уперед. Чота по двоє клусом марш. Розгортається шикування. Списи на стегна, шаблі до бою. Чота — марш-марш! Марш-марш! І йдуть хлопці шикуванням, розгорнутим до приступу, ідуть, ідуть. Ішли.
І я йшов. Іду. В теці — пакунок, який мушу занести до пані Лубенської, до оселі на площі Спасителя. А що в пакунку? Надто легкий, щоби там була зброя. То що ж у пакунку?
Не цікавитись. Не моя справа, не цікавитись, занести. Не питати, не цікавитись, не доскіпуватись, не чіпати, виконати. Виконати.
Але передовсім — до «Лурса». Таки передовсім. Так? Так. Міг би, щоправда, піти через площу Спасителя і залишити пакунок, але якось мені хочеться накинути собі дороги. Тому передовсім до «Лурса», передовсім до «Лурса». Щоб забутися. Може, дадуть горілки.
Тому прямо, на площу Пілсудського, прямо, прямо, ще не на Добру, ще не вправо, передовсім до «Лурса», так підштовхує мене той, котрий іде за мною, тому йдемо, йдемо, день холодний, дощовий день, холодний день, їдуть валізи та пакунки на двоколках, у дитячих візочках їдуть, маневрують поміж отворами, поміж руїнами, поміж купами маневрують, їдуть фірмани, курс десять злотих, лише десять злотих, купи, пан, пане, пане, купи, пан, купиш, пан? Не куплю, йду, хвилююсь, але той, котрий іде за мною, підтримує мене за плечі, не дасть мені впасти, стереже мене і провадить долиною тіні.
Іду далеко, довго йду, півгодини, ноги мене сьогодні не тримають, але ось я, зрештою, стою перед Європейською і входжу.
До «Лурса» заходжу. Поруч, у будинку колишнього Генерального штабу, я маю сьогодні зареєструватися, так розповідає з афіш комендант Варшави генерал-поручник фон Кохенгаузен, прізвище моє Віллеманн, а якщо нині не зареєструюся, то наражатимусь на арешт. То й наражаюся.
Увійшов до «Лурса», а там усе те саме, що б то мало змінитися.
Алкоголю не подають від полудня до шістнадцятої, кожен гастрономічний заклад, що подає страви, без огляду на обставини зобов’язаний готувати для своїх клієнтів страви добрі та поживні, приготовані в одній мисці. Та страва не може бути простим супом, неодмінно мусить бути поєднанням густих та поживних страв (картоплі, макаронів, каш, овочів та м’яса). І кожна спроба подати таку страву як рідкий суп карається як особисто, так і повним закриттям гастрономічного закладу. Ціна страви в їдальні першої категорії: один злотий п’ятдесят ґрошів.