Така гарна копиця грубих скиб хліба зі смальцем, прикритого шматками цибулі та посипаного паприкою. Такий гарний шмат сала на тарелі з гострим ножем, дві плястерки вже відкраяні, чудове сало, в жовтій білості жиру ледве видно тоненький рожевий прошарок, яке ж гарне сало!
І сіро-бурий паштет пахне печінкою і петрушкою, до нього накраяний скибочками білий хліб і вино у склянках.
— Тут міряють на децилітри. Маємо по одному, але одним не закінчимо, правда ж, Константи?
Не закінчимо, але вино потім; зараз треба їсти, який же я голодний! Розмащую паштет на хліб, вгризаюся, який же він смачний, печінковий, відчутно алкоголь, тобто заправлений чимось добрим, горіхівкою, бо й горіхова нотка є, і заїдаю і запиваю і плястерку солонини і хліба зі смальцем.
А Дзідзя тримає фасон за мною, геть не зважає на поради поета Байрона, що жінка зовсім не повинна їсти, щонайбільше креветки і фужер шампанського; ні, Дзідзя їсть за двох, а коли вкушений шматок цибулі, який вона одразу не перекусила, підскакує і червоним порошком замазує їй ніс та губи, вона чхає в блискавично видобуту хустину, сміється, їсть далі, витирає паштет із кутиків вуст, і ми замовляємо наступні склянки червоного і не нюхаємо, не зважаємо на букет, просто собі п’ємо одну децу за іншою, загризаємо, потім куримо, попиваючи, наїдені, повні, не схильні до бесіди, щасливі, замовляємо наступні деци, будьмо, прозт! «Еґесшеґедре», — навчає мене Дзідзя, кельнер чує, сміється, підправляє вимову, і ми разом вчимося угорському «будьмо». Egészségedre.
А потім до будапештської винарні перевальцем заходить п’яна Варшава. Двоє офіцерів, аж повірити в це не можу. П’яні. Сідають. П’ють. Мають гроші, п’ють на широку ногу. Мундири. А ми вражені, здивовані, як же так?..
Кельнер перехоплює наші погляди. На мить замислюється, з ким має справу.
— Wir sind Wiener, — пояснює Дзідзя з адекватним акцентом. — Wir hassen Hitler. Woher kommen hier die armen Polen?[206]
Кельнер киває, погоджується на історію про віденців, котрі ненавидять Гітлера, чому б ні.
— Die Polen gibt es hier überall sehr viele. Angeblich gibt es in Budapest ein paar tausend polnische Offiziere, vielleicht mehr als zehn, sagen sie. Man kann sie hier überall sehen[207], — пояснює, тоді відходить, через хвилю повертається і приносить нам по келишку сливової палінки, за рахунок закладу. Ніби в подяку за те, що ми не любимо Гітлера. Витираючи стіл, бурчить під ніс, бровами і носом показуючи на польських офіцерів: — Und so seit drei Wochen. Das Vaterland haben sie verloren und amüsieren und erholen sich trotzdem.[208]
Польські офіцери не одержали палінки за рахунок закладу. Ох, як же добре я знаю цю бридливість, прокляті кельнери, знаю я таких. Не знаю я, угорцю, що в тебе стоїть на покуті, але я знаю таких, як ти, знав таких, знав вас, багатьох вас знав. І нараз я починаю любити тих офіцерів більше, ніж вони заслуговують. Вони сідають у кутку, якось так дивно вони в цій винарні не такі чужі, як ми, замовляють палінку, одержують палінку, замовляють ґуляш, одержують не те, чого чекали, бо чекали, мабуть, тієї сіро-бурої каші зі шматками м’яса і хрящів, яку в нас подають найнеперебірливішим клієнтам у гівняних харчевнях. Тим часом вони одержали прозору гостру зупу з чудовими шматками яловичини; я знаю, бо жовтоволосий плебей поруч із нами їсть таку саму, обтираючи вуста і вуса тильним боком кошлатої долоні.
Їмо і п’ємо переважно мовчки, якщо й перемовляємось, то притишено, якщо обмінюємося зауваженнями, то робимо це німецькою, не хочемо, щоб у нас упізнали поляків.
Польські капітан і майор дуже швидко впилися, капітан пересів до майора на інший бік столу, під стіну, і зараз п’ють далі, по-братськи обійнявшись.
Я міг би зараз бути з ними. Та чи міг би? Отак обійняти їх у цивільному, напитися з ними і потім знайти якусь дорогу, тудою чи сюдою, до Франції, і там знову до армії, хоча вже без коней, знову мундири, щоденні накази, особливі накази, рапорти, команди, особові анкети, і потім, може, якась війна, і що на війні? Роки гниття в окопах, з одного боку німці, з іншого ми, бункери, вилазки й колючі дроти, болото і ліс мого батька, без лиця і краника, чи, може, щось інше, швидка війна, як у нас, гонитва полями та пагорбами, розриви комунікації, ніхто не знає, де фронт, бо немає фронту, перемішані механізовані і бронетанкові дивізії, женуться навздогін, незахищені фланги, засідки й розвороти, і ми входимо в Берлін, або Берлін входить у нас.
207
— Поляків тут усюди багато. Кажуть, що в Будапешті є кілька тисяч польських офіцерів, можливо, понад десять тисяч. Вони всюди
208
— І так уже три тижні. Вони втратили свою вітчизну, тож зараз розважаються і відходять від шоку.