І нащо мені це, пощо мені це, який би я посеред цього всього мав вигляд, нащо б мені взагалі було це робити?
Я Константи Віллеманн і в жінках люблю, коли в них срачина так гарно підтягнута, м’ясиста і пружна, як в угорської кухарочки, котра подеколи визирає з кухні. Не люблю я ні військо, ні коней, ні мундири, ні карабіни, люблю мати пістолет, бо так джентльменові належить, найкраще якусь маленьку пласку сімку, таку, як той зауер мого батька, який я дістав із кобури і про всяк випадок засунув ззаду за пасок, я боявся, що він випиратиме з-під сорочки, але останнім часом я трохи схуд, тому він там вільно лежить, а джентльменові таки належить мати щось у штанах.
Випиваю палінку, тепла в холодному келишку. Я п’яний. Дзідзя всміхається, їсть і п’є стільки ж, скільки я, стільки ж, скільки голодний і втомлений чоловік, багато.
— Я не знаю, хто я, — кажу польською і тихо, польською треба тихо, тому кажу тихо, досі відчуваючи в горлі палючий алкоголь.
Я п’яний. Дуже п’яний. Я — осердя світу, його вісь, огинають мене пани, люди, стеля і стіл.
— Я з ним зустрічалася тут, у цьому закладі, знаєш? — також польською шепоче п’яна Дзідзя.
Я не відповів, бо що ж міг відповісти. Промовчав. А вона, п’яна, шепотіла, до мене і радше навіть до себе, не шукала мого погляду, не зважала, чи я слухаю, але я слухав, але вона шепотіла, тихо і без жодної паузи:
— Ми тут сиділи, за цим столом. Пили вино і їли, говорили німецькою чи французькою, а подеколи, коли вже були п’яні, говорили до себе власними мовами, тільки що я угорською не розуміла нічого, а він польською трошки розумів, бо ріс у гірській частині Угорщини і трохи розумів словацьку, тому й польську трохи розумів, окремі слова. Ми з ним дев’ять разів бачилися. Не завжди тут, тут лише кілька разів, зо п’ять, може, а він не боявся тут зі мною зустрічатися, хоча й сам мешкав тут неподалік, на цій вулиці. Мабуть, досі мешкає. Він до мене зателефонував першого вересня, ще міжнародні працювали, зателефонував зі словами солідарності, співчуття і жалю з приводу війни. Але водночас я чула, що його голос тремтів на радощах, я не знала, чому так, тому розлютилась і кинула слухавку, а він зрозумів, подзвонив іще раз і вибачився, перш ніж я встигла вибачитися, він пояснив: у нього щойно народився син. Саме першого вересня. А проте він пам’ятав про мене і про нас, про Польщу, зателефонував мені. Я його привітала, я пам’ятала його дружину, я бачила його дружину, високу, повітряну жидівку зі шляхетним довгастим лицем і вузькими долонями. Коли її бачила, то думала, що вона ніколи не народить йому дитину, такі вузькі в неї стегна. А вона народила. Я сказала, щоб він не переймався, переможемо Гітлера і будемо напувати коней у Шпрее. Я бачила, що ми програємо, я не дурна, але сказала так, щоб заспокоїти його.
І зненацька замовкла. А я зрозумів, що це важливо. Важливіше, ніж Польща, німці, угорці, жиди разом узяті. Важливіше, ніж війна. Важливіше, ніж наша конспірація, остаточна перемога чи остаточна поразка, важливіше, ніж мій бойовий шлях, і Хрест Хоробрих, і Залізний, і німецький мундир, і польський смокінг, який зараз на мені. Дзідзя і той її угорець, котрий її не хотів.
Немає нічого важливішого, нічого більшого.
— Побачишся з ним зараз?.. — запитав я так само тихо, як вона говорила.
— Ні. Нащо?
— Ходімо звідси.
Дзідзя трохи непритомно киває, погоджується. Прошу рахунок. Польські офіцери, хилитаючись, виходять, заплативши, залишили великі чайові. Розмір чайових не тішить вусатого кельнера, як же так, панове офіцери марнотратні, хіба не люблять свою вітчизну? Не люблю я тебе, вусатий кельнере. Але все одно залишаю великі чайові, виходимо. Ніч холодна, але йдемо пішки.
Спотикаємося, тож обіймаємось і далі спотикаємося разом, а Дзідзя раптом спиняється і починає плакати.
— Що, люба, що?.. — белькочу я.
А вона показує на парк, зарослий молодими деревами.
— Табан тут був, так воно називалося, такий райончик, забитий і дуже гарний, хатинки, кнайпи, борделі, цигани грали… Я ще пам’ятаю, як була тут уперше, десять років тому, я тоді була такою гарно вихованою панянкою, але втекла і пішла гуляти, циганка мені ворожила і наворожила, що колись мене вб’ють серби, що я буду нещасна, але матиму багате життя, таке, що й двадцятеро іноді не переживуть, дурна циганка. А вони все зруйнували.
Дзідзя плаче, тож я обіймаю її ще міцніше, бо знаю, що вона не за тим Табаном плаче, але за своїм коханням, за своїм угорцем, котрий її не хотів і котрому дружина подарувала сина, хоч і мала вузькі стегна.