Я Константи Віллеманн, і неважливо, що я люблю, а що ні. Важливо, що я є.
Повернувся ліфтом до покою.
Дзідзя сиділа біля вікна, сплівши долоні на колінах. Повернулась до мене, коли ввійшов.
— Маєш папіроси? — запитала. Її очі не були заплакані, щонайбільше — трішки розчервонілі.
Пішов до кімнати, приніс пачку, почастував Дзідзю і сам теж закурив. Міцні, французькі, саме такі були.
— Я йому подзвонила. Трубку взяла дружина. Я поклала.
Я тільки смикнув головою, що ж іще я міг сказати?
Курили мовчки, тоді загасили цигарки.
— Штайфер хоче нашу автівку. Важко йому відмовити. Каже, що по всій Угорщині розкидані табори для інтернованих і він мусить їх об’їхати. Маємо повертатися потягом, нині ввечері від’їздить спеціальний німецький поїзд до Варшави, мають мене пропустити.
— Я не їду, Константи.
— Що?
— Залишаюся тут.
— Як то?
— На якийсь час, не назавжди. На тиждень, може, трохи на довше.
— Але як повернешся? У тебе ж тільки польські папери.
— Зеленим кордоном.
— Зима близько.
— Дам собі раду. Я знаю гори, їжджу на лижах. Повернуся, не хвилюйся. Мушу повернутися…
Устав, налив собі холодної кави.
— Не мусиш. Можеш лишитися тут або перебратися до Франції чи в Лондон.
— Знаю. Але…
— Ну так, так, Інженер. Вітчизна. Служба, — насміхався я по-дурному, зайве, але насміхався.
— Ні. Ти.
Завмер із філіжанкою на півшляху до вуст.
— Що?
— Хочу тебе… побачити. Знову. Мушу тут на деякий час зостатися, думала, що залишимось разом, але виходу немає, мусиш повертатися, а я мушу зостатися. Знаю, що війна, вітчизна, розвідка, але…
— Не пояснюй, розумію. Я маю дружину, Дзідзю, — сказав тихо, дуже тихо.
Знизала плечима.
— А я не шукаю чоловіка.
Я лише кивнув: кивнув, що розумію, кивнув, що почув, чи кивнув, що згоден?
— Я умовився зі Штайфером у тій твоїй кав’ярні. То далеко?
— Ні. Підемо пішки, якраз гарна погода.
— Піду вдягатися.
— Мені казали, що ти морфініст.
— Хто?
— Люди.
— То, мабуть, так і є.
— Не є. Я знаю морфіністів. Ти морфію не вживав уже щонайменше чотири дні. Морфініст уже трусився б як осика і відважився б на справжні дива переконливості, аби дістати бодай крихту.
Я розвів руки. То мало означати: не знаю, чи я морфініст. Чи радше: що я зроблю з тим, що говорять люди? Або: думай собі що хочеш.
І пішов до своєї спальні.
В’яжучи краватку, дивився на себе в дзеркало.
Я є.
Я є Константи Віллеманн чи я є Константи Віллеманном? Я Константи Віллеманн — це означає, що Константи Віллеманн загалом вичерпує моє буття, а коли я є Константи Віллеманном — це означає, що це є роль, яка повнить моє «я», яке поширюється також на сторони, чи то аспекти, котрі не є Константи Віллеманном.
Застебнув жилетку, вдягнув піджак. Іще раз глянув на себе в дзеркало. Треба піти до перукаря, давно я не був у перукаря. Востаннє стригся ще в мундирі, ще перед капітуляцією, майже місяць тому. Мушу піти постригтися. Піду тут, у Будапешті, до справжнього перукаря у справжньому місці, не хочу стригтись у Варшаві, коли я востаннє стригся у Варшаві, то вона ще жила, ще воювала, а в програній, зґвалтованій Варшаві я стригтися не хочу.
Дивлюся в дзеркало. Я Константи Віллеманн, і я не морфініст. Я Константи Віллеманн, і я непідвладний своїй матері. Я Константи Віллеманн, і я непідвладний своєму батькові, ані його духові, упиреві, котрий висів над моїм дитинством і молодістю. Поправляю вузол краватки, підтягую його трохи вгору, щоб він гарно випинався, поправляю фалду. Я Константи Віллеманн, і мною не володіє жодна жінка. Я Константи Віллеманн, і я не є на чиїйсь службі. Я Константи Віллеманн, і я не служу Польщі, не служу німцям, не служу Богу чи дияволу, не служу нікому. Я Константи Віллеманн, і я не вояк, не офіцер, я Константи Віллеманн. Я не хороший. Я не поганий. Я Константи Віллеманн.
Виходжу до Дзідзі, і виходимо з готелю, двадцять п’яте жовтня, але надворі тепло, тож я несу пальто, повісивши його на ліву руку, на мені твідовий костюм, бура федора набакир, праву руку подав Дзідзі, у кишені маю пістолет, а в іншій гроші, виходимо з готелю «Ґеллерт» і прогулянковим кроком переходимо через міст Франца-Йосифа, світить жовтневе сонце, а я щасливий і спокійний. Я б хотів сьогодні повечеряти надворі, накривши коліна коцом, попивати вино і їсти жирну качку, дивлячись на Дунай.