Я щасливий. Я живий.
За мостом повертаємо ліворуч, Veres Pálné utca, і так собі йдемо Пештом, і проминає нас ось уже друга автівка на польських номерах, і проминають люди, різні, багаті й бідні, крамниці й кав’ярні відчинені, а ми йдемо, гарно вбрані, попід руку, а люди дивляться на нас і думають: яка ж то расова, гарна пара, цей худорлявий високий чоловік із бурою федорою на голові і та худорлява жінка в капелюшку, так ідуть попід руку, не як подружжя, але як дуже близькі люди.
Доходимо до вулиці Іраньї, там на розі кав’ярня, до якої ми, власне, йшли, тож сідаємо в ній, а всередині просторо й традиційно, наскільки ж інакше, не так, як у «Зем’янській», висока стеля, й art nouveau, і блискучий дзеркальний бар, і галерійка з вельми затишними столиками, є все, що має бути в кав’ярні, газети на дерев’яних вішачках.
Тож ми сідаємо в ній, тут, біля заскленої вітрини, вулиця пливе поруч із нами, а Штайфера ще немає, тож ми сідаємо і німецькою просимо: капучино, яєчню, хліб, біле вино, воду, розкладаємо серветки на колінах і їмо, попиваємо каву і вино, ні про що не говоримо, немає війни, немає розбитих сердець, немає нереалізованих любовей, немає вбитих людей, немає вбитих міст, немає осиротілих дітей, немає малих циганчат, котрим хвороба пожерла лиця, немає мого батька, котрому хвороба пожерла лице і чоловічність, немає моєї матері, шаленої та самотньої, немає людей у жасі, у розпачі, немає людей злих, ані немає тих іще гірших, добрих.
Є тільки ми, Дзідзя і я, жінка і чоловік, ми не спали одне з одним, хоча могли б одне з одним спати, їмо яєчню з паприкою, цибулю і покраяну на плястерки салямі, заїдаємо білим хлібом і запиваємо капучино, котре залишає нам на губах білі вуса з молочної піни, ми втираємо вуста і п’ємо білий вельтлінер, аж нам трохи шумить у голові гарна, вранішня веселість, ми всміхаємось одне одному, і ми разом, хоча невдовзі розлучимося.
Поїли, тож закурили по цигарці та замовили ще вина, сидимо одне навпроти одного, і нам добре, нам просто добре, я щасливий і спокійний.
Я Константи Віллеманн.
А потім приходить полковник Штайфер у світлому тренчкоті поверх шикарного двобортного костюма і підсідає до нас за столик, стукає цигаркою об цигарку, замовляє вино, і ми куримо разом, і п’ємо, тільки на позір обмінюючись заувагами про погоду, яка дуже гарна, і сонце б’є нам на столик крізь кришталеві вітрини кав’ярні. Сиджу так, курю, п’ю, і щойно по хвилині розумію, що Штайфер уже давненько говорить:
— …бо, як я вже казав, усе те консульство зайняте вочевидь своїм, перевозить їх до Франції чи куди треба, старається вдовольнити якісь умови, щоб були, але нас те не хвилює.
— А що хвилює? — непритомно запитав я, але Штайфер не слухав, бо сприймав люб’язну, але цілком дерев’яну увагу Дзідзі за щиру цікавість, і то, може, навіть ним самим, а не тільки тим, що він оповідав.
— Тож нас не це хвилює, це очевидно важливо, те, що робить Емісарський, і добре, що взагалі робить, а зараз при міністерстві гонведів Дембінський, бо він також старий ц.к. офіцер[212], і вважають, що після тієї старої бойової історії він з гонведами домовиться, але я також старий ц.к. офіцер, він старший, слід розуміти, але я його звідти виб’ю без клопотів, бо те, що я був поручником, а він був майором, проти того, що я приятелюю з Бартою, поруч не стоїть, а ще ж він німцям дуже не до смаку, тож я це з Бартою без проблем залагоджу, тобто займу його місце, хоча вони, дурні, навіть не знають, що я вже в Будапешті, та й то не для того, щоб їм служити, бо вони зараз усі страшно кровожерні, той весь Сікорський і решта, то хай вони роблять своє, а я робитиму своє, і мене не вчеплять, бо Ридз, очевидно, який є, такий і є, іншого немає, тому треба на нього грати. І на німців.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Дзідзя. Я за хвилю подумав, що то питання, поставлене голосом Терези Лубенської, питання, яке визначає, і в разі неправильної відповіді негайно падає страшне слово «зрада». Але відразу зрозумів: Дзідзя не могла б запитати таким чином.
— Люба пані. Та це ж зрозуміло. Треба з ними домовитися. Гадаєте, що французи підуть за нас на Берлін? Та ніколи не підуть. А в Польщі тим часом щось має поставати, якась нова форма. Не може там бути великої чорної діри. Бо тридцять мільйонів поляків не вийде так просто переробити на німців, ані навіть на мешканців Райху. Не ті часи. Щось із ними треба зробити. Якась Польща мусить бути. Чи бодай Князівство Варшавське.