За ним з’являється Саломея.
Моя Саломея. Не бачив її тиждень, а вона геть інакша. Не знаю, чи вона моя і тільки на вигляд така сама, але вона геть інакша.
Помічає мене крізь двері, відчинені на ширину долоні.
— Боже, що ти йому зробив? — зойкає.
— Нічого. Знепритомнів. Певно, зі страху, — відповідаю.
Саломея відсуває ланцюжок, пускає мене всередину. І міряє мене всього поглядом — чи, радше, мій мундир.
— Що це взагалі таке?.. — питає, показуючи на мене.
— Маскарад, — кажу правду.
Правду? Мундир мого батька — то маскарад? Я — актор, перебраний на комісара Geheime Feldpolizei Бальдура фон Штрахвіца? Остроги в його кавалерійських чоботах — це маскарад?
— Це мундир мого батька. Він мені його дав, — пояснюю далі, немає потреби, але чомусь пояснюю.
— І що мені зараз із ним робити? — із претензією в голосі питає Саломея, ніби то я винен, що її бахур знепритомнів.
— А чого він мене злякався? Бо побачив, що на мені мундир таємної польової поліції?
Саломея тут придивилась уважніше.
— Таємної польової поліції?.. А што ето?
— Військове ґестапо.
— Твій татко військовий ґестапівець і дав тобі свій мундир?
— Був принаймні.
— Ага. Ну то ясно, чого він перестрашився.
— І чого?..
— Бо он єврей. Пішов до війська, щоб не піти в лагеря. І як побачив, що ти поліція, то подумав, що по нього.
Я глянув на нього. Бачив більше, ніж тоді, коли вперше його зустрів. Тоді я бачив тільки німця з водянистими очима, а зараз, коли маю на собі мундир мого батька, бачу очима мого батька: Leutnant. Піхота.
— Розбуркай його, хай забирається звідси і більше не приходить.
— І як мені його розбуркати, як? — заламує руки Саломея.
Тож я йду до кухні, беру бляшане горнятко, набираю в нього холодної води, повертаюся і плюскаю панові лейтенанту на лице.
Він негайно отямлюється, дивиться на мене тими очима, які попереднього разу здалися мені блідими, великими, теплими, вологими і повними погрози, ніби він мені ясно давав зрозуміти, що для нього не складе клопоту вбити мене, впритул, на місці, негайно. Так мені тоді здавалося.
А зараз дивляться на мене ті самі великі, водянисті, світло-блакитні очі, як сарна дивиться в чорні очі дубельтівки Ґерінґа. Боїться, зараз боїться страхом розпачливим, позбавленим надії.
— Verschwinde von hier, — кажу я. — Und komme nie wieder zurück.[218]
І він забирається без слова, встає, швидко збирає речі, плащ, пояс із кобурою, кашкет і відразу вибігає з квартири, без жодного слова. Зникає. Ніколи його тут не було. А я залишаюся наодинці з Саломеєю.
Знімаю кашкет, плащ, сідаю за кухонним столом.
— Морфій у мене є, — каже вона, сідаючи навпроти.
— То добре.
— Чого ти хочеш, Костя? Хто ти?
— Нічого не хочу. Я Константи Віллеманн.
— Чаю хочеш?
— Зроби.
Поставила чайник на плиту, підкинула в піч два більші поліна і знову сіла за стіл, навпроти мене.
Я дивився на неї. Вона здавалася мені гарною, як ніколи раніше, хоч і була в домашній сукенці під теплим светром, без макіяжу, волосся зібране в тугу ґульку внизу потилиці.
Я ніколи не ставив їй жодних питань. Ніколи не запитував, звідки вона взялася, хто вона, чому тут мешкає.
— Ти також жидівка, Салю?
— Наполовину, — відповіла без секунди вагання. — Я народилася в Одесі. Мама руска, тато єврей, оні убєжалі з Одеси, як мені ще п’ять років було, ще до того, як большевики пришли, оні убєжалі до Львова і там ми жили.
— А у Варшаві звідки?..
— Бо я завагітніла. Батюшка як убєжал з Одеси, то пішов охрестився і був дуже добрий православний. І як я завагітніла, то вигнав мене з дому. Бо я блядь, а блядь він ховати не буде. Правду казав, що я блядь.
Я дивився на неї, не насмілюючись запитати. Сама зрозуміла.
— Я виносила. Я курва, але невинної крові на руках не маю. Вона в жидівському дитбудинку. У Любліні, на Ґродській. Їй там непогано.
Встала, глянула під накривку чайника, підкинула два поліна у вогонь.
— Я потім хотіла її забрати, сама виховати, не дали. Пишу їй листи. Але їх, мабуть, не читають. У нас удома тільки російською говорили, бо батько хотів бути русскій, не єврей, тільки чекав, що цар повернеться. Постійно до церкви ходив. А цар не вернувся.
— Салю, як тобі від цього краще, то ти польською цілком чисто говориш.