— То так, як ти, Костя. Коли хочеш, то й ти цілком чисто по-польськи говориш. А я не хочу. Я хочу мєшать польський і русскій, бо тоді знаю, хто я є. Я є Саля Зильберман, і як мєшаю польський і русскій, то знаю, хто я є. Розумієш?
— Розумію. Кипить.
Встала, залила листя в чайничку, поставила на стіл разом із горнятами.
— Морфію хочеш?
— Хочу, але пізніше.
— А покохатись не хочеш? Кокаїн я теж маю.
— Зараз хочу напитися чаю.
— Уже наливаю. Я росіянка. Хотя й Зильберман. Ти тоже поляк; хотя й Віллеманн. Але яка з мене жидовка, Костю? В мене ж пизда не впоперек.
— Не впоперек. Цукру дай.
Дала. Випив три ковтки. Несмачний, але солодкий і гарячий.
— Кожен живе як може, Костя.
— Правда. Лишуся в тебе на ніч.
— Лишися, Костя, лишися. Покохаємось. Тільки в мене їсти нічого нема.
— Дам тобі гроші. Підеш купити?
— Піду.
Чай мене розігріває, я заспокоююсь.
— Так оце думаю, що жидам зараз не дуже добре, правда, Костя?
— Не знаю.
— Але я спокійна. Я не жидівка. У мене пизда не впоперек. А донечка моя — батько поляк. Офіцер, як ти, тільки що не улан, а пілот. Так що вона вполовину полька, на чверть росіянка і тільки на чверть жидівка. Тільки прізвище має моє, погане прізвище, бо він не дав. Зрештою, дітей же німці не будуть переслідувати, правда ж, Костя? Правда?
— Правда.
— Так. Добре їй там, у тому Любліні, на Ґродській. Добре, що я її не охрестила, хрещену не прийняли б. Бо то жидівський інтернат. Їй там краще, ніж було б зі мною. Трохи грошей назбираю, то поїду відвезти. Може, ще пам’ятає.
Я вперше її бачу. Вперше бачу Салю Зильберман. Це не Саломея.
— То йди вже купувати їжу.
— До Галі Мировської піду, бо то і ближче, а Керцеляк весь розвалений, мало хто там торгує.
— Маю тільки долари.
— Добре, що долари, то краще, ніж злоті. Дай.
Дав.
— Хліб по злотому сімдесят п’ять за кіло, хто ж таке бачив. Фунт масла за сім злотих.
Дав іще п’ять. Вона вдягла пальто, капелюшок і пішла.
Я зостався сам.
А вона пішла, Костоньку, в холодну Варшаву, йшла Обозною, Трауґутта і Кредитовою, замотана у вовняну хустку. У малого газетяра купила «Новий кур’єр» і на першій сторінці прочитала, що з двадцять восьмого жовтня, тобто з післязавтра, оголошують перепис містян жидівської національності, та вирішила, що на перепис не піде, бо, зрештою, жидівка вона по батькові, а то не рахується. Тільки те прізвище, те прокляте прізвище, ніби вона не могла бути, скажімо, Зелінська.
А навколо неї, посеред пішоходів, кружляли посланці смерті. Їх було небагато, у кишенях вони несли написані симпатичним чорнилом папери, у головах плани, у течках, наражаючись на розстріл, несли пістолет, котрий потрапить у чиюсь руку, але не в ту, яка його зараз несе.
Запарив іще чаю, посидів за столом, довго сидів. Ні про що не думав, просто сидів і насправді ні про що не думав, просто був. Довго.
Потім згадав собі про теку, в якій Саломея збирала мої рисунки. Дістав її, розгорнув, висипав шкіци на підлогу.
Я не вмію рисувати. Рисувальник із мене ніякий. Не маю ні краплі таланту. З великою натугою вник у технічні правила, як ловити перспективу, перетини ліній, як скомпонувати основу, тоді обриси, додати деталі та фактуру.
Дупа Саломеї. На іншому — груди, розілляті, бо лежить на плечах, розведені ноги, сором. То не вона. Зад. Талія. Плечі. Цицьки. Живіт. Пасма, коли сидить, нахилившись уперед, лице закрите волоссям. Це її тіло, але це не вона.
Зібрав усю ту мазню, безцеремонно її зминаючи, забрав до кухні та й почав один за іншим кидати аркуші у вогонь. Не квапився.
Саля повернулася. Зайшла в кухню.
— Хліб купила, картоплю, півфунта масла, доброї ковбаси, горілку, шоколад і свіжу курку, хоча й худу, і трохи овочів. Зроблю бульйон, і м’ясо буде, на вечерю зроблю. Заплатила, ніби воно все золоте. Рисунки палиш. Шкода.
— Вони погані.
— Погані. Але я любила, щоб ти мене рисував.
— Не вмію рисувати.
— То неважливо. Але як хочеш палити — то пали.
Спалив решту. Сів за столом, Саля подала мені горілки у склянці, хліба і ковбаси, тож я випив, закусив і дивився, як вона метушиться, патрає курку і готує воду на бульйон.
Коли все вже було готове, накритий горнець буркотів собі спокійно на слабкому вогні, Саля запитала:
— Покохаємося зараз? Даси мені ще грошей?
— Дав би і без кохання.
— Я тебе завжди любила, Костя, то й кохатися з тобою люблю. А морфію хочеш?