Заходжу. Йду до її кабінету, мене минають люди, але я не минаю нікого, нікого не бачу. Заходжу без стуку. Я знав, що вона буде в себе, і вона в себе, у мундирі, волосся зібране, за столом біля неї секретарка в мундирі клацає на машинці, а моя матінка піднімає погляд з-над паперу, розлючена, що хтось заходить без дозволу, але лють негайно зникає, коли вона бачить мене.
— Константи! — радіє вона і, не припиняючи радіти, до секретарки: — Hau ab, Hilda. Aber sofort![220]
Секретарка зникла, ніби здиміла, я навіть не побачив її лиця, погляд втуплений у підлогу чи просто кудись інде.
— Доброго дня, мамо, — кажу.
— Доброго дня, Константи. Сідай.
Сідаю в крісло для відвідувачів, проте не як відвідувач.
— Вип’єш чаю, Константи? — питає.
А я вже розумію. Все бачу в її погляді. Бачу всі свої брехні.
— Не хочу чаю.
— Добре, добре. Що в тебе, сину? Телефонувала до тебе на Мадалінського, ніхто не взяв слухавку.
— Я був у Будапешті, — відсторонено відповідаю.
Дивиться на мене проникливо, що це означає: дивиться проникливо? І зовсім вона не дивиться проникливо; дивиться уважно, але її погляд мене не пронизує, тепер я це розумію. Колись мені здавалося, що вона може дивитися крізь мене, що вона бачить моє нутро, зараз я розумію: то неправда. Я хтось інший.
Чи я хтось інший?
Я змінився. Дзідзя мене змінила.
Справді?
Не знаю. Але принаймні бачу ясніше.
Адже зараз я бачу її: бідна шалена стара, для якої всім життям є її єдиний син. Я. Константи Віллеманн. Розумна шалена стара, котра бачить і розуміє, як моє життя витоншується, витрачається намарно, котра розуміє, що з мого життя ніщо не народжується, і знає, що то її провина. Не моя, її. Вона дала мені все, а цього забагато. Усе, що я маю і мав, — одержав. Спокій, добробут, навіть дружину від неї одержав, якщо так замислитися. Тільки курви, горілка, наркотики, авантюри — тільки це було моїм, тільки цього я досяг сам. Бо не був моїм ні Ґрудзьондз, ні моє офіцерство в полку, улани, кулемети, свист куль, усе те вона мені дала, ким би я був без неї?
А вона без мене — ким?
Тож дивиться на мене і переймається, просто як мати. Чому в Будапешті? Нащо в Будапешті? Чи справді в Будапешті?
І нащо вона вдягла цей мундир, зараз я, дурний, розумію. Очевидно. Мені важко це витримати, бо вже розумію.
— Був у Будапешті? Нащо? — нарешті запитує.
— Ет, залагодити справи. Різні. Я вже піду.
— Зачекай, Константи, ти нічого не кажеш, що з тобою…
Але я встаю. Але я відвертаюся. Дурень. Дурень. Усе життя, тридцять років, дурень.
— Посидь іще, Константи! Може, тобі щось потрібно?
Вона б хотіла дати мені грошей. Але я вже відчиняю двері.
— До зустрічі, мамо, — кажу.
— Зачекай! — навіть устає з-за столу.
Але я виходжу. Майже вибігаю, незважаючи на валізку, вибігаю. Біжу, валізка б’є мені по ногах, дурний, дурний дурень.
Куди я біжу? До «Лурса»? Ні. «Лурс» — то брехня. Уже бракує дихання в легенях, люди дивно дивляться, чоловік із валізкою біжить, але не на вокзал, не на потяг, тож я сповільнююся, йду, але невпинно йду, навіть трохи плачу, все брехня, дурний, дурний дурень, усе життя брехня. Вербова брехня. Сенаторська брехня.
Я Константи Віллеманн брехня. Люблю автомобілі брехня. Не люблю коней брехня.
Вулиця Підвалля брехня. Сходи брехня. Двері брехня. Стукаю брехня. Дихаю брехня.
Геля прочиняє двері. Уже повісили новий ланцюжок.
— Заходь, батька немає, — каже просто і відчиняє.
Я заходжу. Не знаю, що казати, нічого не кажу.
— Юрчик?.. — тільки питаю.
— Юрчику! — кричить Геля.
А він виходить. Заляканий.
— Юрчику, привітайся з татусем.
— Доброго дня, татусю.
— Доброго дня, Юрчику.
Брехня.
Підбігаю до нього, а він сахається, я йому нічого не привіз із Будапешта, навіть шматка шоколаду не привіз, нічого.
Сахається, але я хапаю його, обіймаю, Юрек, Юрчик мій, як я міг тебе покинути, залишити, забути, не бути біля тебе, не оберігати тебе, не годувати, не робити тобі, такому маленькому, світ прихильнішим, адже ти — то не маленький інший менший я, але хтось цілком інший.
— Пусти, татусю, пусти! — кричить Юрчик.
Пускаю. Він тікає до кімнати.
— Ти не можеш так сюди приходити, — каже Геля.
— Я кохаю тебе, Гелено, — відповідаю, повертаючись до неї.
— Навіть не жартуй собі так, Костоньку, не жартуй. Іди додому.