— Не зможу так. Не витримую цього фарсу, цього вдавання, хочу бути з тобою і Юрчиком.
Брехня.
— Так правдивіше, ніж коли ми не вдаємо, Константи.
Я встаю. Юрчик бавиться вантажівкою, їздить нею по дивані.
Я не знаю, яка Гелена, бо я ніколи її не знав, нічого про неї не знаю, чи вона мене коли-будь цікавила, чи я можу це виправити, чи я ще взагалі щось можу виправити?
— Я можу це ще якось виправити, Гелено? Я ще хоч щось можу виправити?
— Зараз тобі треба йти, батька грець поб’є, якщо він тебе тут побачить. Іди вже, Константи, йди. Я зателефоную до квартири, до тебе, зустрінемося десь у якомусь парку, побавишся з Юрчиком. Але зараз іди. Іди додому, звідки б ти з тою валізкою не вертався.
— Дам тобі грошей, — белькочу і дістаю з кишені останню п’ятдесятку, не мою.
— Мені не треба.
— Візьми для Юрчика.
— Йому теж не треба. Забери свої долари і йди вже, Константи.
— Піду, коли візьмеш.
— Добре.
Узяла. Провела мене до дверей. Я вийшов на майданчик, вона зосталася всередині, замкнулася на ланцюжок і дивилася на мене крізь трохи відхилені двері, тож я чекав, що вона скаже.
— Іґа знову зникла, — за хвилю сказала.
— Як то — зникла?
— Через тебе.
— Гелю…
Тільки знизала плечима і замкнула двері.
Я пішов.
Додому. Довго шукав бричку, щоб не йти пішки, знайшов аж на Замковій площі. Біля замку крутилося багато німців.
Я поїхав, фірман поставив мені буду, я сховався в неї, заплющив очі, щоб не дивитися на Варшаву, щоб нічого не бачити, усе брехня.
Їхали довго, їхали цілий вік, овальна сутула спина фірмана, кругленька шапка фірмана, латка на плащі, замість батога в руках меланхолійно висить гілка, сморід коней, не люблю коней.
Е. Ведель. Шоколад.
Плачу. Немає чим. Прошу фірмана зачекати, біжу до квартири, своєї квартири, східцями, ключі ключі де ключі немає ключів, Інженер лишився, коли ми вийшли, але ж я таки забирав ключі, є. У валізці. Одяг у коридорі розкиданий.
Відчиняю, кидаю валізку, вона відкривається, і з неї висипаються речі, мундир, чоботи, але то неважливо. Визираю з вікна, візник чекає.
На фотелі в залі сидить Яцек і спить. Хропе. На колінах тримає пістолет. Біля нього пляшка з-під горілки. Шукаю гроші, Яцком потім займуся, хай спить, зараз треба заплатити візникові, тому шукаю гроші.
— Не рухайся!
Прокинувся. Не встає, витягнув руку з пістолетом у моєму напрямку.
— Яцку. Я мушу за дорогу заплатити. Зараз повернуся, тільки заплачу за дорогу. Розумієш?
— Не рухайся, — каже до мене і встає.
— Яцку, та визирни у вікно. Фірман чекає, аби я зійшов і заплатив йому, я загубив портфель і мушу заплатити, але немає чим. Маєш десять злотих?
Нащо брешу?
Він дивиться у вікно. Він п’яний, рука йому дрижить, я міг би на нього стрибнути і вибити йому зброю з руки, міг би дістати свій пістолет і застрелити його, Яцка застрелити, мій пістолет пістолет мого батька міг би.
Не міг би.
Рука йому дрижить.
— Яцку. То все не так було з Іґою, як тобі здається. Яцку. Насправді, — говорю, намагаюся говорити спокійно-переконувальним тоном, намагаюся. — Я зійду, заплачу, тоді піднімуся до тебе, і ми подумаємо.
— Сідай, — каже мені, і щось у його голосі підказує мені сісти.
Іде замкнути двері.
— Він сюди прийде за мною по ті гроші, Яцку. Прийде сюди, розумієш? Ганьба буде. Мушу спуститись і заплатити йому.
Він спотикається об мої речі, об мій мундир батьківський мундир німецький мундир. Дивиться на той мундир. Довго. Опустив пістолет, на мене ані гляне, витріщається на мундир.
Я міг би. Але ні.
Зачиняє двері.
Повертається на фотель. Сідає.
— Другий день чекаю.
— Звідки в тебе ключі?
— Ти мені колись дав, не пам’ятаєш? Ти був моїм другом, ти зробив мені ключ і дав про всяк випадок, пам’ятаєш?
— Ну так, було щось таке. — Пригадую чи не пригадую?
— Вона пішла. Через тебе.
— Яцку, я з нею не спав. Не спав я з нею, розумієш? Ми вже раз через дурну голову стрілялися, через мою дурну голову, нащо знову?
— Який же ти дурний, Константи, — белькоче Яцек. — Який дурний, який дурний. А вона в самій сукенці пішла. Через тебе. У твоїй улюбленій, хую ти собачий, у твоїй.
— Не цілься в мене, Яцку, прошу тебе. Я дурний, але не цілься в мене. Я з нею не спав.
— То вже неважливо, Костику. Тобі винесли вирок. Смертний вирок. За зраду. Ти фріце.