— У дев’ятому уланському?
— Так.
— Над Бзурою? — запитав, не відриваючи погляду від мого лиця.
— Під Паженчевом, тоді в Кампіноській пущі, де ми їм спалили кілька танків, а тоді до Варшави, та й уже до кінця у Варшаві, від форту Домбровського і Лазєнок аж до капітуляції. У неволю не пішов.
— Ми їхали тим побоїщем над Бзурою, — каже Ярослав, не дивлячись на мене. — Піраміди з сідел високі, по кілька метрів, цілі скирти карабінів, під копитами і колесами постійно тріщать багнети.
І якусь хвилю обидва мовчимо, ніби поміж нами та наша спільна поразка нагло матеріалізувалася, ніби стала річчю, і випорснула на столику, і захопила нас за собою, до себе.
— Іґа зникла, Іґа, дружина Яцка Ростанського, Іґа Ростанська, — кажу за хвилю.
— Яцек Ростанський… це той симпатичний, милий лікар із Уяздовського, котрого я деколи проводжав до «Зем’янської»?
— Той самий. Іґа зникла саме перед капітуляцією.
А якби то була Геля? Що тоді? Я бився з німцями біля форту Домбровського, тоді на Парковій та Рурській, уже при Лазєнках, Яцек зашивав подірявлених хлопців в Уяздовськім шпиталі, а за кілометр звідти Геля ховалася в підвалі нашого будинку. Юрчик був у селі в тестя, Геля зосталась, копала протитанкові рови, котрі нагадували тріщини у всохлому болоті. Якби то вона загинула дорогою на якісь громадські роботи, що б я тепер робив?
Яцек уже два тижні не робить нічого, лише опікується пораненими, а я, що б я робив?
— Замислився ти, Костику, — каже Ярослав.
— Так. Перепрошую. Я маю її шукати, але не знаю як.
І знову мовчимо.
— Я все непокоївся, не знав, чи ти пережив війну, ми вже два місяці не бачились, — каже Ярослав.
Таке зізнання, а я просто знизую плечима, але не легковажно, а з вдячністю за те, що непокоївся, — а знизування плечима вказує на те, що не було чим і взагалі перейматися.
— А щодо тої Ростанської. Якщо вже вона за два тижні не озвалася, то це не є добрий знак. Але ясно, що нічого втрачати надію.
— Але ж ти пустиш чутку, Ярославе? Що шукаємо Іґу Ростанську. Що її чоловік чекає.
Дивиться на мене своїми риб’ячими очима, розуміє чи не розуміє, я вже знаю: мушу піти, перш ніж він відповість, відповіддю він міг би все знищити, тому кничу йому якесь дякую, велике дякую, який же я вдячний! Квапливо прощаюся і вибігаю з «Лурса», не покинув Іґу, пам’ятаю про Іґу, Іґу, поєднану зі мною подвійним зв’язком: Іґу — дружину мого приятеля та Іґу — мою давню коханку. Тому я пустив чутку. Бо як іще маю її шукати? Розгрібати каміння в руїнах?..
Зараз до Лубенської з пакунком, сповнити обов’язок.
А що в серці, що в серці мойому — мойому, бо серце моє походить іще з часів перед орфографічною реформою, завжди в мойому серці, ніколи не в моєму, — а тому: що в серці мойому? Чи в серці мойому грає маршева труба, грає труба обов’язку?
У мойому серці не грає жодна труба. У мойому серці лише журба, лише поривання. У серці, але передовсім у животі, котрий зводить млістю. І в попереку, котрий мені аж сіпає. У лобі, який ніби столярськими обценьками стиснуто за обидві скроні.
То нащо мені себе обманювати, нащо би я йшов із тим триклятим пакунком до пані Лубенської на вулиці 6 Серпня, на розі площі Спасителя, нащо, коли можу спершу піти на Повісля, на вулицю Добру, на добру вулицю на розі з Радною, то значно ближче, а там є бридка стара кам’яниця, у якій мешкає Саля, котра сьогодні кохатиме мене ще сильніше, бо вчора я дав їй у писок, тому сьогодні я буду для неї справжнім чоловіком, не так як для Гелі, котру жодного разу не вдарив, бо натомість вона вигнала б мене з дому, а старий пан Пешковський мене того-таки дня застрелив би. Хоча тепер він зброю віддав німцям, тому, певно, затовк би мене костуром.
Тому я міг би піти на площу Спасителя, але також можу спершу піти на вулицю Добру, що на Повіслі, туди ближче, там мене чекає, дочікується Саломея. І якщо я їй скажу: «Йди!» — вона піде, якщо дам гроші, то піде в якісь занедбані дворики і повернеться з пляшечками чи з порошком. А гроші я таки взяв із собою, аж триста злотих, скільки ж то щастя за такі гроші можна купити! З пакунком піду пізніше.
Тому зараз — на Добру, на Добру!
От він і йде: отакий жалюгідний. Іде в надії, що з ним щось трапиться, щось, через що міг би стати іншим, щось, здатне змінити його життя, бодай щось, щось, що завгодно. Але нічого не станеться, тому я йду за ним.
Той, котрий іде за мною, зовсім близько, близько.
Йду, йдемо, йде. Близько, близько. Каровою, укіс, равлик.
І вже, вже, ось добра вулиця, паршива кам’яниця, паршиве товариство.