То я і йду. На стіні: «Bekanntmachung!» Зліва писано по-швабськи, справа «Оголошення!» А посередині вишуканий чорний орел. «Wird mit dem Tode bestraft»[3].
Щось мене затримало перед тим оповіщенням. Прочитав німецькомовну половину. І зненацька осяяло. «Wird mit dem Tode bestraft». Так мій папа казав, то є мова мого папи, німецька, звісно, також, але не тільки, саме так розмовляв мій папа замолоду. Не про смертну кару, але: «Konstantin, wenn du unartig bist, wenn du dich schlecht benimmst, dann wirst du bestraft! Konstantin, sprich Deutsch!»[4]
Мені стало зле. Треба йти, треба йти по щось для духу.
То я і йшов. Півгодини пішої прогулянки, і вже — Уяздовський шпиталь. Щось для духу. Палати повні: лежать поранені, лежать, скиглять, ліків бракує, болять дірки від куль та осколків. То погано виглядає. Не знаю навіть, від чого мені зараз гірше: від того, що всім тим хлопцям так боляче, що вони лежать тут, а їм боляче, і що навіть негарним болить, чи, може, від того, що Яцек може не дати, бо його гризтиме сумління. Гризтиме, що дає для відпочинку, а не тим хлопцям у крайній потребі. Гарним і негарним.
А може, й мене б сумління погризло? А може, таки ні. Роззираюся в пошуках свого лікаря, питаю про нього гарненьку блондиночку-медсестричку з такою кругленькою дупкою, наче й нема ніякої війни, змірює мене поглядом ця медсестричка, не на дупу дивиться, але взагалі вона занадто втомлена, щоб її ще чоловіки цікавили, шкода мені її дупи, марнується та дупа на війні. Треба їй любовних погладжувань, потисків, поляскувань і поплескувань, а не біганини з суднами і шарпинами. Але — війна. Важко. Тож я питаю медсестричку, а вона не знає, де доктор Ростанський, і йде далі, ледве притомна.
Я присів на парапеті під високим вікном і в кишені піджака несподівано намацав щось тверде: портсигар, що я вже про нього й забув. З надією відкриваю: всередині три цигарки! Попросив у якогось раннього перехожого вогню та й курю. Тютюн пересохлий, дере в горлі, але добрий, з іншого світу, я три дні не курив, бо думав, що вже не маю цигарок. І думаю: чи мене гризтиме сумління?
Бо ж воно все і без того належить тим подірявленим хлопчакам, у мені німці не здужали дірок наробити, хоча та ціла лавина сталі та свинцю була на мене націлена, була в мене вистріляна, спливала на мене металевим потоком, але не долетіла, не влучила, не здужала, не здужали.
Тому мене гризло сумління. Але коли докурив, то далі шукав доктора Ростанського у шпитальних коридорах і знайшов. Примару Ростанського знайшов. Він всох, дуже схуд, може, на десять кілограмів, під очима кола, із себе весь біло-синій, але зрадів, побачивши мене. Яцек, мій Яцек.
Зрадів у першу секунду, щойно мене побачив, тоді вдруге глянув на мене, і зрозумів, і зразу розгнівався, замкнувся в обуренні.
— Виключено, — так холодно, як тільки вмів, кинув мені — доволі холодно, але недостатньо, не настільки, щоб тим відбити в мене охоту.
— Добридень, Яцку.
— Ти мені давай без добриднів і без благань, Костику. Я знаю, до чого все піде. Не дам, це виключено. Сам нічогісінько не маю.
— Маєш.
— Ні.
Відвернувся і відійшов, ніби не хотів зі мною й знатися. Знав, що я не піду собі, знав. Але дасть, я знаю, дасть. То я йду за ним, до маленького кабінетика, пробував замкнути переді мною двері, але я таки пробився досередини. Знаю, що має, напевне має якийсь нерушимий запасик, напевне й необлікований, солоденькі плящини, не записані в жодну книжку. Та й поїбати той облік, кого зараз облік обходить. Та ж німці прийшли. Кінець обліків.
— Дай, прошу тебе. Не можу, не витримаю того, пущу собі кулю в лоба.
Дивиться на мене, оглядає. Яцек, мій Яцек. Яцусь. Ростанський. Любий. То він зараз думає, чи я справді міг би, чи міг би пустити кулю?
— Ти що, ідіоте, десь пістолет заховав?
Мовчу. Значуще.
— Не дам, не лякай мене дарма, ти ж сина маєш, дружину. Не дав би, навіть якби мав, але не маю. Не дав би, бо і тут потрібен. Пораненим потрібен, холера ясна!
3
«Будуть покарані на смерть»
4
Константи, коли будеш неслухняний, коли будеш погано поводитися, ти будеш покараний! Константи, говори німецькою!