Випили. Випили мовчки. Забряжчали скло й порцеляна. На обличчях — приємне, напружене зворушення. Сусіди перекидаються словами. Іван вичуває щастя, бо йому ніяк не віриться, що він ось тут між своїми, між дорогими людьми, за рідним столом. Сопрон також піднесений.
— Ну! — каже він. — Дорога моя з Сибіру сюди не була легенькою. Але я постановив: або тепер, або ніколи. А так чогось тягнуло, ніби чулося, що там щось має бути.
Особливо щаслива Таня. її змужніле обличчя горить зворушенням. Блискучі, сині, щирі очі яскраво й проречисто сміються. Вона така міцна, звучна, рівна. Так дуже багато в ній життя. Вона має вигляд людини, яка все, що від неї вимагалось, виконала чесно і солідно і тепер має вільні руки.
Говорили й інші, встав Сопрон, навіть пару слів проговорив Іван, що засадничо не любив ніяких офіційних слів. А головне — всі щиро, від душі і серця розмовляли, сміялись, пили нові і нові тости, а потім все перейшло, як це годиться, на веселу пісню.
І байдуже, що тут же, на досяг руки, — густа, аж синя, ніч, що в шиби бубонить дощ. Тут ось довкруги все добре, все своє і на місці. Нема про що зайво турбуватися.
Василько сидить, як звичайно у таких випадках, на другому кінці столу проти діда. Він дивиться на все широкими, трошки сп’янілими очима. Йому страшно весело і зовсім не віриться, що ще цього самого дня він був десь там у школі, що мав ту дивну пригоду, що біг темним лугом і переживав безліч страхів. Він слідкує за всіма, до його вух долітають з усіх боків уривки слів. Він також гарно бачить, що панна Мар’яна дуже сьогодні весела, що вона часто заливається дзвінким сміхом, відкидає назад голову, а її буйне, мідяної барви, кучеряве волосся нагадує вогонь. А батько також веселий і сміється. Він підливає собі і Мар’яні, щось шепче їй на вухо та знов реготить, тому Василькові робиться трошки недобре. Він раптом пригадує чомусь свою матір, такою, як завжди бачить на тому портреті, що висить у батьковому кабінеті. Іншої він і не пам’ятає, але та "Маруся" з портрету зараз стає перед ним, мов жива, і він чує, що на його очі спливають сльози.
А он там батько, думає Василько, і він сидить біля зовсім чужої жінки, що зветься не Маруся, а Мар’яна, а у неї очі горять, ніби у вовчиці.
Ось дядько Петро, весь червоний, з м’ясистим, як у діда, носом і з короткими темно-русими вусами, підносить високо чарку, широкі його груди випинаються, червоні, повні уста сміються, блискучі, випнуті темно-сині очі горять.
— Мар’яно Миколаївно! П’ю за барву ваших кіс і ваших очей — мою улюблену барву. Не гаразд тепер згадувати, але чи пам’ятаєте, як ми купалися в Дніпрі — ви ще щиглик малий, я з вас малював якусь Діану? Я хотів би, друзі мої, щоб ми могли і після цієї війни ще і ще пожити собі на радість, на березі того самого Дніпра лежати в його пахучому піску і малювати наших жінок для виставок у Венеції… — і Петро вихилив свою чарку, а Мар’яна його поцілувала.
На столі появилися голубці з пшоном і шкварками. Появилася кишка, начинена гречаною кашею і кров’ю. Появилися вареники у добрій, густій сметані. Появився щупак фаршований. Знані, свої, гострі, соковиті — міцні і ситі потрави. В цій їжі вичувається древність, і приносить вона людині пишне здоров’я.
— Ех, кишка! — сказав Іван, накладаючи на тарілку підсмаженої до чорного улюбленої страви. — Ні, я вам скажу! Після німецької брукви — як не кажіть. Країна наша невичерпна. От була, здається, війна, а що тут десь помітно… А там голод…
— У нас, браття, не було і бути не може ніякого голоду.
— Німці годували нас бруквою й деревом, — казав Іван. — І я бачив німця, що мені казав: "Я ошінь любіль рускій чоловєк — простой чєловєк". А я б тому добродієві порадив би сісти за наш стіл, особливо коли при ньому начальником штабу є така ось наша сестричка Таня. Таню! Вип’ємо! — на ціле горло говорив Іван.
— За твоє, Іване, здоров’я! — зірвалася зі свого місця Таня і підбігла до Івана. За нею встали решта братів, за ними — всі. Залишився сидіти лише старий. Всі обнялися, цілувалися, випивали рука з руки, а потім усі заплескали.
Таня була дуже ефектною. Свіжість її обличчя вражала. Старий випив також чарку і сказав:
— Нічого. Ми тут з Танею давали собі раду. Вона варта бути жінкою порядного мужа.