Першою вернулась на хутір Таня. Вона не могла далі лишатись далеко від дому у такий тяжкий час Вона писала батькові: "Як собі, тату, хочете, я мушу вернутись додому. Медицина моя не втече, а як я тільки подумаю, що ви там самі, на мене находить страх і сором. Ні. Я вертаюсь!" І вона дійсно вернулась. Після зимового семестру шістнадцятого року приїхала на хутір і тут уже залишилась. Головне — Василько. Він потребував справжньої жіночої опіки. Як і ціле велике хазяйство, що саме перед війною набрало справжнього розмаху.
Влітку був удома також брат Андрій. Його цікавили більше книжки, але це нічого не значило, і він повинен був ціле літо від світання до пізньої ночі бути на господарстві. Він сильно ріс, був справжній Мороз, подібний до матері, що була з роду Боровиків, міцний, розмашний, твердий юнак. Після роботи на полі він ще встигав перечитувати "Братів Карамазових", Дантову "Божественну комедію", "Одіссею". Любив класичну, давню поезію. Вчив греку й латину, читав уже в оригіналі "Фавста", хоча з допомогою словника.
З початком сімнадцятого року на хутір нагло прибув Петро. За останні роки він дещо змінився. Раніш він мав міцну, круглу, рудувату борідку. Тепер борідка пішла в офіру моди, лишився тільки з вусиками, які також старанно стриглись. В одязі зайшла також переміна. Свій літний солом’яний бриль, а взимку чорний, крисатий фетровий капелюх замінив він на звичайну, сірої барви, кепку.
Чого він прибув на хутір? Появився він не сам, а й привіз з собою цілий віз своїх і не своїх картин. Старий і Таня перелякались: де вони те все складуть? Нічого. Петро знайде для всього місце. Дещо з того він розмістив по стінах усіх кімнат, а решту зложив у шафі і поставив у великій Івановій кімнаті — збоку, зараз від входу. Йому видавалося, що тихий хутір значно безпечніший, ніж шумливе Брест-Литовське шосе в Києві. Тому він і запакував ті свої скарби аж сюди.
Інколи на хутір приїжджали до Тані її приятельки. Найчастіше Мар’яна Лоханська — міцна, дещо округла, повна життя і соків панна з огненним кучерявим волоссям, що запліталось у дві коси. Вона була також студентка медицини. Через неї саме Таня пішла на медицину. У Морозів не заведено було займатись такими науками. У них переважно мистецтво й господарство. Медицина — це щось далеке і незвичне. Але вони робили все добре, за що лиш брались, тому і Таня виявила себе цілком на місці. Шкода тільки, що довелося скоро вернутись назад.
Літом заїжджали на хутір також приятелі Андрія. Тоді робилось навіть шумно. Інколи ходили на Дніпро, веслувалися, ловили в затоках, при нічних огнях, щупаків, залицялися, а при тому співали. Таня й Мар’яна брали в цьому близьку участь, а серцем усього був Андрій.
Роки спливали туго, повільно. Восени шістнадцятого року прийшла нарешті від Івана перша вістка. Був у Німеччині в полоні. У Морозів це наробило багато шуму, бо доходили вже вістки, що там велика недостача харчів. З хутора щомісяця — бо більше не дозволялось — висилався п’ятифунтовий пакунок. Але головне, що він живе, що він є. Вістка про це полетіла негайно в усі кінці Росії і долетіла аж до Хабаровська.
З фронту доходили разючі, часом страшні вісті. Хоробрі руські армії йшли не тільки вперед. Після Львова, Кракова і мадярських рівнин прийшли волинські болота. Німці ламали залізні фронти і тиснули на них, ніби страшний прес. І раптом зовсім несподівано революція. Що сталося? Ніхто такого не чекав. Навіть Таня й Мар’яна, що були в тому злонещасному Петрограді, навіть вони були заскочені. Так. Вони щось там чули. Були колеги, які про щось натякали. Шептали про якісь там таємні гуртки, знаходились такі, що пристрасно нападали на царський лад, на царицю, згадували ім’я Распутіна, нарікали на фронтові непорядки, на зраду генералів і навіть самого воєнного міністра М’ясоєдова. Але все те ніяк не була ще революція. Фронт стояв на місці, ходили поїзди, стояли численні запасні полки, на складах лежали гори продуктів, одягу, амуніції. Велетенські резерви всього того знаходились по всіх закутках імперії.