А все-таки революція. В Петрограді повстали гвардійські полки. Пішли бурхливі маніфестації. Заговорили про прибуття в запломбованому вагоні якогось Леніна. На фронті — тисячі агітаторів, потворились солдатські комітети, взяли "на штики" офіцерів, і по фронту покотилось: "Далой війну! Додому!"
По всіх дорогах, по станціях, по містах і містечках, по прифронтових селах загула революція. її виття відчули всі. Це була голодна, спрагла крові вовчиця, що довго чекала на свій час. Мільйони людей затремтіли жагою протесту. Проти вікового рабства. Проти нерівності. Проти гноблення почувань. Проти війни. Проти царя і царського ладу. І всім водило одно найістотніше, ніколи і ніким ще не збагнуте російське "нічаво".
Несподівано, як і все, що в цей час творилося, на Морозівському хуторі знов засвітились усі світла. Сірого, мокрого листопадового дня 1918 року на хутір прибувають брати Морози. І то всі троє разом. Сопрон, Петро і Іван. Вони з’їхалися також випадково у Києві у Петра. Звідсіль рушили на рідний хутір. Бракувало тільки Андрія, але і без нього радість була несказанна, неописанна. Хтось великий з Божою силою зірвав над хутором чорну завісу, запалали вогні, і рознісся могутній гімн життя.
І от рано на другий день, у неділю, Іван Мороз вперше по довгому часі прокинувся знов у своїй хазяйській кімнаті, на своєму просторому, міцному дубовому ліжку. Перший погляд упав на стелю. Трохи задимлена, у кутах — нитки павутиння. Далі погляд сповзає по стінах, густо завішених Петровим добром. Чого тут тільки нема. Краєвиди рік, міст, Києва. Жанрові сцени. Портрети, а між ними портрет Марусі на першому місці і зображення його самого на задній стіні, напроти письмового стола. Над самим ліжком в темнуватих тонах — "На Івана Купайла" Куїнджі. Таємнича ніч, далекі яскраві вогні, дівчата у стрічках та вінках, побравшись за руки, танцюють довкола багаття. Збоку відблискує вкрита лілеями річка, а над усім косаті верби і стрункі тополі, таємнича, хвилююча густота.
І все довкруги своє, знане, приємне. Навіть той визувак під ліжком, навіть та попільниця на столі. І як довго до цього йшлося, які були хвилясті, нерівні дороги! В ухах все ще шум брудних, мокрих, холодних, завошілих станцій. Скільки днів, ночей, ранків. І нарешті Київ, гостина у Петра, незвичайний шум, якийсь ще не чуваний розгін, добровільці, на Хрещатику червоні штани і німецькі ковані чоботи. Бурхливі, повні крику ночі, шум музики, кабарети, бурхливі трійки по Бібіковському, трибарвні прапори і оголошення в незвичній мові…
Київ. Як він страшно змінився. Прозоре, сонячне місто, з виразом півдня, а одночасно з надихом древньої мудрості, що застигла на всіх горах, на привітних, білих, веселих храмах. Там тепер зовсім чужі люди — стрижені й голені якимись іншими голярами, дами з якоюсь незвичною посмішкою і в широких завуальованих капелюхах. Загнані візники із завжди замисленими рисаками і завжди захльостаними болотом бричками. Авта з написами великими літерами, з прапорцями спереду та шоферами в кубанках. І що це за дивна така піна розбурханого моря?
А далі довга, нелегка дорога в товаристві братів до хутора. Це те, нарешті, найважніше. Кожне село зворушувало його. Бо знову те саме — села, люди, природа. А Дніпро! Та чудова, широка й свавільна ріка. Старий провінціональний пароплав повільно пливе, ті самі береги, скелі, ліси, зарви і острови з кущами сріблистої верби, що тепер уже обсипали своє срібло і стали наскрізь прозорими.
А остання дорога до хутора. Він дивився перед собою, але бачив усе довкруги. І те, що тепер є, і те, що було, і навіть, здається, те, що бути має. Кожний стовп, стріха, зворот вулиці, стара верба, несподіваний собака, вибоїна на дорозі, ширінь лугів, шум вітру і сухого бадилля — все це вникає десь до серця і підносить захват. На кожному перехресті хочеться зупинитися, дивитись у небо, бачити там живого Бога і проказувати нову молитву.
І ось уже дома. Немає ніякого більше сумніву. Можна простягнути руку і переконатися, що це так… Тільки ряд ялин за вікнами значно повищав, тільки молоді горіхи стали вже не такими молодими, тільки якісь нові бур’яни в кущах бозу, тільки Кудлай стовстів та скудлатів, тільки бляха на даху місцями вкрилась іржею, тільки від стін де-не-де відколупалися шматки тинку. А можливо, що все те було і раніш…
І після того Іван вдруге поволі народжується, шукає і знаходить себе у власному ліжку, дивиться довкруги старим, досвідченим для цього довкілля оком. Добре, що це не звичайний гарний сон, а справжня гарна дійсність. І, можливо, він буде тут завжди і тут закінчить колись своє земне буття. Він уже має досить за собою світа, хвилювань, гострих переживань, людей і подій. Залишається з повною силою взятися за плуг, нажити нові мозолі, вставати з сонцем, лягати з темнотою, їсти добрий, міцний, житній хліб, пити свіже молоко, ходити звичними полями та лугами, вмиватись росою і вдихати повними грудьми благодать свіжого повітря поля, лугу, лісу.