В льоху душно і півтемно. На одному з засіків приліплено шматок воскової свічки, що лишилась від страсті. Старого відразу забрали до заднього переділу на яблука і почали питати: "Гаварі, гдє дєньгі". Старий мовчав. На нього найшла байдужість, недогарок свічки, що коптить у лівій руці напасника, освітлює бліде, заніміле, з запалими щоками і зсунутими бровами обличчя старого. Шорстке, з чорними вусами обличчя нахиляється до самих очей Григора, погляди на хвилинку зустрічаються, з перекривлених від злості уст грабіжника виривається охрипле:
— Ууу! Проклятий! Буржуй! Кажи, де твоє золото? Старий мовчить, очі його дивляться недорозуміло.
— Де твої гроші? — викрикує напасник і зненацька б’є Григора кулаком в обличчя. Старий падає на поперечину засіка, напасник з люттю накидається на нього і товче його чоботом у бік.
— А! — сопе він через зуби. — Мовчиш? Дуко! Ми з тебе вичавим твоє золото!
— Перестань! — раптом озивається з другого переділу Іван.
— Мене питай, чортова душе! — Іван зривається з місця, на нього накидається двоє, валять його з грюкотом на землю.
— Рятуууйте! — викрикнула Омелянчиха.
Іван лежав уже на долівці, і його обличчя тиснули до вогкої і холодної землі. Двоє гострих колін упиралося в його спину.
— Кажи — де золото! — шипіло над його головою. Андрій робить намагу допомогти братові. Міцний удар у зуби валить його на долівку. Тупіт, викрики, входять і виходять якісь люди, стогони, на зацвілих стінах балухаті тіні.
Це триває. Час біжить швидко. Потім усіх Морозів і навіть Василька в’яжуть, затикають ганчір’ям роти, гасять світло і лишають їх самих.
— Сматрі — єслі кто попробуєт вийті… — почули вони останні слова.
В льоху робиться тихо і темно. З подвір’я доноситься тупіт ніг і копит, притишений гамір, клапання коліс возів, окремі вигуки. Морози все це чують, думка шалено працює. Іван пробує угадати час, пам’ятає, що мала прибути Таня, і думає, що кожної хвилини вона може з’явитися. Щоб порушити тишу, він починає грюкати ногами об дошку засіка. Нарешті на дворі затихло, і гавкіт Кудлая вказує, куди ті подалися.
І раптом десь там, з боку саду, падає постріл. Всі ув’язнені насторожені, а Іван та Андрій з усіх сил намагаються звільнити свої руки. Це Таня. Це, напевно, вона — мигцем пробігає думка. Недовго — і весь двір заповняється кінським тупотом. Чути — біжать люди. — Отой! Отой! — Бах!
Хтось біжить до дверей, до кухні. — Татууу! Іванее! — Так. Це Таня. Всі пізнають її голос. Іван і Андрій починають бити ногами об дошки засіків. І серед цієї грюкотні в льоху проривається голос:
— Танююю! Ми тут!
Був це голос Василька, якому першому вдалось усунути з уст пов язку, і він, скільки стало духу, хрипко і перелякано закричав.
На дворі і в будинку — рух. В кімнаті загорілося світло. Далі світло появилось у комірці старого, в кімнаті Івана. Таня довго не чує криків з льоху, їй страшно, вона не може думати. Біжить з кімнати в кімнату і щойно в сінях почула грюкіт, що виривався з льоху. І коли вбігла до темного простору, не знала, кого наперед звільняти. — Господи! — викрикнула і почала розв’язувати першого, хто їй попався під руку. Була це Омелянчиха.
Найгірше було зі старим. Його знайшли непритомним. На устах його проступала кров. Його занесли на руках до його комірки. Всі були сильно стривожені, але старий застогнав, і це було знаком, що він живе.
У мешканнях було мало світла, все розкидане. Під ногами валялось багато речей. Мар’яна нашвидку очищала простір. Увійшов Водяний, що довго барився на подвір’ї. — От так-так! — було його першим словом, і це внесло певне відпруження. — От чортяки! — казав далі Водяний. — Всі живі? Що зі старим? — і він подався до комірки Григора.
Той уже був притомний, лежав спокійно, Таня й Мар’яна давали йому пити чай. — Дай, Боже, батьку! — сказав Водяний. — Зле? — На що старий поволі відповів: — Треба б на всюношну…
Всі мають багато роботи. Водяний заявив, що на городі лежать два трупи. Це, видно, вартовики, яких залишили вартувати, поки тамті не від’їдуть. Коли вершники Водяного в’їжджали в двір, один вистрілив. Потім вони почали тікати, вершники погналися за ними, ті не послухали наказу стати — і сталося. Прибіг від Кандора Дмитро з Корнієм. Тих також стероризували. Водяний наглить. Вони йдуть по свіжих слідах, коні готові. Мить — і четверо вершників вирушило з двору. З ними на Таниному коні виїхав також Андрій.
Іван, Дмитро і Корній, озброївшись, пішли в обхід хутора. На грядках, дійсно, лежав труп. Не два, як казав Водяний, а один. Лежав лицем до землі. Коли його повернули, за темнотою і брудом не могли впізнати, хто це такий. Був ще теплий. Кинули його та йшли далі через сад, до поля, на узгір’я. Темно, зоряно, з заходу повівав слабий вітер. Всі мовчали. Іван нервово наслухував. Зненацька, майже одночасно, в Каневі, Ліпляві та Селищі почали дзвонити дзвони. З трьох боків повільно, поважно, один за одним, ніби краплі води, падали протяжні, соковиті і свіжі звуки. Іванові здавалось, що він вперше на своєму житті чує їх так виразно, і коли по часі задзвонили "всі дзвони", Іван зрозумів остаточно, що "камінь від гробу відвалено", що правда воскресла. Йому стало легко на душі, ніби він сам воскрес з якогось чорного небуття.