І раптом з північного сходу, від Тростянкова, почулися постріли.
— Це наші! — почув Іван наглий вибух Дмитра, і це відразу повертає його назад до землі. Постріли падають. Через простір вони долітають лише глухим паканням. Дмитро і Корній не можуть спокійно стояти, їм хочеться бігти туди, звідки прибігають ті звуки.
— А, чорти прокляті! — каже Корній. — Попались! Він мені кричить "руки вверх". А я вам кажу: їй Богу, це були наші! А того чорного — я тобі присягну — я бачив не раз під нашими ворітьми. Він, клятий, лазив тут кілька тижнів…
Іван мовчки рушив, за ним пішли хлопці. Першим словом Івана, коли ввійшов до хати, було:
— Як з батьком?
— Та, Господоньку святий! — затеренділа Омелянчиха. — Хочуть іти на всюношну!
Іван ступив до комірки батька.
— Лежіть! — каже він до старого. — Цього року я за вас іду…
— Але ж я не влежу, — каже старий. — Як? Боже! Таж я ще на своєму житті не пропустив ні одної всюношної…
— Та й коней нема, — каже Іван. — Чим поїдете… Старий почув цю несподіванку, але, на диво, ті слова не дуже поранили його. Він замовк і, здавалось, спокійно дивився перед себе. Іван вийшов до їдальні. Тут вешталась Таня.
— А тепер, Таню, дозволь хоч до тебе доторкнутися, — казав він. — Як там у вас?
— Краще, ніж тут у вас, — каже Таня. — Ніяк не сподівались бачити вас у ролі героїв ковбойських романів.
— От бачиш. Це зветься — дожилися. Нічого. Видряпаємось. — На правій щоці Івана темнів знак від удару. По різних місцях тіла відчував біль, але не було часу над цим зупинятись. Треба все-таки піти і посвятити паску.
— Мар’яно! Йдемо з тобою до церкви, — каже він до жінки.
— А може, зачекаємо Миколи Івановича, — каже Мар’яна. Вона все ще бліда й неспокійна. — Ніяк не можу прийти до себе! — додає вона.
На Миколу Івановича не довелося довго ждати. На дворі задудніло від кінських копит. Всі вибігли з хати. Перед порогом сіней уже стояли дві морозівські підводи, навантажені морозівським майном.
— Знайшли, — казав спокійно Водяний. — Свої сватки. З Макарівських хуторів. Ге, герої! Злазьте-но та покладіть усе на місце! — звернувся він до погоничів, що сиділи на возах. — Та не пробуйте мазати, бо не вийде.
У сінях зробили світло. Мар’яна з Танею керували рухом. Дмитро, зачепивши за плече рушничку і для певності уткнувши за пояс, як він казав, "бутилочку", виконує функції вартового. Впіймані "герої" у своїх шинелях виглядають сіро й задрипано. Репані, кирпаті дядьки, а одного з них Іван відразу пізнав. — Го-го! Здається, Волох? — дивується Іван.
Волох не відповів, а лишень швидше забігав. Зносили одежу, сало, муку, паски, ковбаси… Коли все було на місці, обидва впіймані вайлувато впхалися до дверей кухні. Зупинились біля порога. На них дивилось багато очей, і вони не знали, що мають робити. Один був понурий, обвітрений, з розпатланою, як солома, чуприною. Волох виявляв більше життя, ось він закотив поли задрипаної шинелі і поліз до кишені по махорку. Обидва закурили козячу лапку. Волох пустив прудко дим, сплюнув під ноги і дубовим, з перебоями, голосом заговорив:
— От ви дивуєтесь… Воно й понятно! — і він знову сплюнув.
— Був господар — і раптом бандит. Що? А от візьми і спитай мене: як ти, Карпе, дійшов до такого? їй Богу, не дам отвєта. Ви, Іване Григоровичу… найліпше зробите… От виведіть обох нас отуди… ге… під Дніпрову кручу і пустіть з водою. Собаці собача смерть. Понімаю. — Волох затягся димом і знову сплюнув.
— Хто ж тебе на таке навів? — питає понуро Іван. Волох уникає погляду.
— Ет! Хто?.. Ніхто!
— Не вірю! Така голова, як твоя, сама до такого не додумається, — перечить Іван. Усі слідкують за кожним порухом Волоха. Його товариш стоїть мовчки і понуро.
Волох затупцяв на місці. — Та воно… Як сказати по правді... Отой… Голобенко… Ничипорів зятьок… З Бучака…
— І ти його послухав? — презирливо питає Іван.
— То знаєте… Яке там послухав… Все, знаєте, слабода наробила. То був вам урядник, стражник, а тепер от, кажу вам, нічого. А в нього, каже, диви, скільки… А той усе носом крутить та легкого хліба шука. А я вас спрашую: де лежить легкий хліб? А Голобенко був п’ять годов у салдатах, а там йому красна власть до мозку вдарила. Всьо для нього ніпочом. Хазяйство не йде до голови, — а нащо, каже, Ленін і Троцький слабоду дав? І от він тобі в грабьож! Давольно, каже, навоювався за царя-кровопійця! Сукин, кажу вам, син! А до вас пішло все під п’яний лікоть… Я не хотів… Хтось там бляузнув, що у вас золото, — додав понуро Волох.