— А кого то ви там на варті лишили? — питає Іван.
— Як від’їхали, думаєте? — перепитує Волох.
— Еге ж.
— А кого це, Сергію? — звернувся Волох до свого мовчазного товариша. Той зрадів, що може звук подати. — Та того… Кузьменка.
— Якого це Кузьменка? — швидко запитав Іван.
— Ге! Не догадаєтесь. Ні, ні… Батько двадцять десятин має… Один синок… Ге!
— З Решіток? — дивується Іван.
— Еге ж! З Решіток! — каже поволі Волох.
— І як це сталося?
— Та кажу ж — під п’яний лікоть… Він же був вам на фронті три годи. Для нього, каже, вбити людину й вошу — одна стоїмость.
Іван підступив на крок. — Так знаєш, що? Йдіть ви обидва до всіх чортів, щоб я вас тут не бачив. І скажіть старому Кузьменкові, що його син лежить у нас на городі. Напоровся, скажеш, на кулю.
— Диви! — тупо й байдуже каже Волох.
— І мусиш нам помогти цапнути того самого Голобенка. Поняв?
Волох чухався за потилицею. — Поняв то воно поняв, а от…
Я… Не знаю, як сказати. Ні, Іване Григоровичу! Як не кажіть, а… що там довго думати! Воно нам тепер ніяково на світ дивитись, а начальства тепер ніякого, суду нема. Хто нас тепер осудить? Хіба Бог… Але хто тепер… Тепер… Тепер… Я проклятий! — виривається з Волоха глухий рев. — Ви мене вбийте! Як собаку!
— Йдіть собі до ста чортів! — буркнув Іван.
— Я проклятий! Я проклятий. Простіть мені — стогнав Волох. Іван підійшов до них, взяв обох за комір, вивів за поріг і жбурнув їх у темноту.
— Теж мені бандити! — проговорив він з серцем. — Дмитре! Викинь їх далі! — енергійно сказав Іван. — А ми з Мар’яною їдемо до церкви.
Всі заметушилися. Надворі помітно дніло. На сході небо замазалось подихом заграви. Водяний, Таня і їх товариші збираються від’їхати. Мар’яна в розпачі. — Невже це мусить бути?
— Мабуть, мусить, — каже Водяний. Прощання швидке й тяжке. До старого навіть не заходили, Таня й Мар’яна не втримались від сліз. Василько вчепився до Тані і не випускає її. Коні готові. І ось на тлі світанку — чотири зариси вершників. Андрій біжить побіч Таниного коня аж на луг. — Прощай! — каже Таня, торкає здухвини коня закаблуками і пускається вчвал навздогін за своїми.
Андрій деякий час стоїть на місці, погляд його летить у світання, серце повне, думи клубами обертаються в голові. Як навкруги порожньо! Вертаючись, у воротях зустрів Івана й Мар’яну, що виїхали чвалом на возі в напрямку Ліпляви. Андрій поволі ступає в напрямку ґанку, і йому здається, що в цій ночі він чує сильну музику, щось із Ваґнера. Сильні, урочисті, що, здається, виходять із нутра землі, звуки. Він зупиняється біля фіртки, права рука тримається за стовпчик огорожі, ліва підноситься до чола і натрапляє на болюче місце на лівій щоці. Це приводить його до свідомості. Це нерви, думає він. Це нерви. Я втомлений. Ми всі втомлені. Свято. Революція. Планета висить криваво. Все падає в безодню… В саду починали обережно свистати пташки, з лугу тягнуло свіжістю.
Потім Андрій пішов до батька. Старому значно покращало, він намагається встати.
— Боже, — каже він, — який гріх!
Він був змушений у таку ніч лишитися в постелі. Який гріх, який гріх!
Андрій заспокоює батька.
— Нема, тату, в цьому гріха.
— Кажеш — нема? — перепитує старий. — Є! Все, що діється з нами, послане нам від Бога. А тут… Щось ми завинили. Ми цього, сину, не знаємо, ми не можемо знати. Але щось ми робили не так.
Андрій дивився на батька, не перечив йому, посидів біля нього, перечитав йому кілька глав з "діяній" і вийшов.
А як сходило сонце, Іван з Мар’яною входили до свого дому з кошами свяченого.
— Христос воскрес, Христос воскрес, Христос воскрес! — христосувалися з батьком, з Омелянчихою, з Васильком, з Андрієм, з усіма хлопцями, з Горпиною, що саме прийшла, щоб допомогти робити порядки. У кімнатах уже все на місці. Поволі зводився зі свого ложа старий. На столі палали свічі. Сонце зійшло, прорвалось через мереживо дерев і обливало сяйвом лутку вікна їдальні. Всі урочисто, повільно, як велить звичай, сідали за стіл. Старий розкраяв свячене яйце на частинки. Кожний простягнув руку за своєю частиною, і всі розговлялися. Христос воскрес — чулося звідусіль, їли паску, їли, що було, Андрій налив по чарці. Випили за відсутніх, за вершників минулої ночі. Велика втома позначує кожне обличчя, і все-таки ніхто не відважиться першим розірвати коло і відійти.