— Всі, Мар’яно, того… Нема перед ким сповідатися. Мар’яні в цей момент видавалось, що "він усе знає", як це вже не раз їй здавалося. Він мовчить. Він терпить. Він добрий. Він сильний. На очах Мар’яни появилися сльози. Іван повернувся, підійшов до своєї улюбленої канапи і блаженно розтягнувся навзнак.
В цей час на дворі загавкав Кудлай. О! Хто там? Мар’яна швидко стерла сльозу. Може, з Канева? До дверей постукали.
— Хто? — питає Іван.
— Приїхав, чуєте, отой… Хоче вас бачити, — чути з-за дверей голос Омелянчихи.
— Ааа, — невдоволено бурчить Іван. Напевно, Кузьменко, подумав він. Це саме подумала і Мар’яна.
— О! Вийди до нього, Іване…
Іван незадоволено встав. На кухні біля порога, з батогом у кулаці, похнюпившись, з червоними очима стояв старий Кузьменко. Волосся його сиве аж біле, стрижене під гребінку, одягнутий він у свитку сивого доморобного сукна. Побачивши Івана, він здригнувся, несміло зробив назустріч два кроки і зупинився.
— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! — проговорив старий. Голос його тремтить. Іван підступив до нього і тричі з ним поцілувався. Старий ледве додибав до столу, впав на лавицю, обперся ліктями об стіл, і з його грудей вихопилось тяжке ридання.
— О, Боже! О, Боже! — виривалось у нього через плач. — Простіть мені… Простіть мені… Як можете — простіть мені, — благав він, ридаючи.
З передпокою вийшли Андрій з Мар’яною, але Іван дав знак, щоб вони вийшли. Сам деякий час постояв над старим і, коли той дещо заспокоївся, звичайним, спокійним голосом сказав: — Не маємо вам, дядьку Матвію, чого прощати. Простіть ви нам…
— Бачите, як Бог милосердний скарав мене за якісь гріхи на старості літ, — казав старий крізь сльози. — І за що? І за що? — і він плакав далі, а потім, ніби на виправдання, казав: — Я вже, знаєте, слабий. Як не кажіть, а восьмий десяток живу. І от тобі дожився. Скажіть вашому татові… Не маю відваги до них тепер підійти… хоч були товаришами… Скажіть їм, що я… що я… що я їх прошу — хай дарують вони моєму бідному синові.. Як не заради мене, то заради Христа… Що за нас усіх пішов на муки… Бідна моя дитина! Бідна моя дитина! Простіть йому! Він уже досить покараний. А все, кажу, моя вина, бо я… бо я… — старий не міг далі говорити, уста його тремтіли, сльози сипались по його білій бороді.
— Бог простить, дядьку Матвію! — казав Іван.
— А ми вже йому простили. Зайдіть ось до нас на хвилину.
— О! Де там!.. Не можу, голубе! Не маю на таке сили. І тата вашого не смію бачити. Мушу їхати… Там моя стара… Як подумаю… — і старий знов зайшовся плачем. Він повернувся до дверей, рухи його були слабі й повільні, ішов похитуючись. Іван взяв старого під руку, вивів його на подвір’я, де стояла підвода. На возі сидів молодий парубок. Іван тільки вказав, де лежить труп, і вернувся до хати.
VII
Хутір залитий міцним, гострим сонцем. Тепломір показує плюс вісімнадцять. Навкруги, скільки бачить око, велика зелено-синя, пронизана святом тиша. Величезними жовтими плямами горить луг. Чорногузи вийшли на свої лови, а двоє з них і цього року владно зайняли своє місце на задній клуні. З усіх чотирьох боків світу долітають звуки дзвонів.
Старий Кудлай нарешті позбувся всіх тих численних непрошених гостей. Він ще довго вагався, чи має право йти на відпочинок до своєї буди під повіткою, але все-таки рішився. Повільно дійшов до місця відпочинку, ще кілька разів гавкнув і поклався. Сонце впирається в буду, перші мухи вже розпочали свою роботу, але Кудлай не зважає. Він смертельно втомлений…
Минула ніч для Кудлая була винятково турботною. Вже звечора він почував себе негаразд. Кілька днів перед тим його вже мучили погані передчуття. Він не раз помічав здалека на лугу або на узгір’ї поля, особливо коли темніло, чужі постаті. Це неприємно вражало Кудлая, але коли він надто настирливо брехав, виходила зі своїм славетним деркачем Омелянчиха і сварилась: — А щоб тобі вже коли заціпило!
Кудлай на деякий час замовкав, бо вичував настрій Омелянчихи і бачив в її руках знайомий деркач, але як тільки Омелянчиха зникала у дверях сіней, він негайно розпочинав своє далі. Він бігав, гавкав поза клунями, за пасікою, на полі, на лугу. Не було, здається, на хуторі місця, щоб він там по десять разів на день не побував.
А коли через гору від Гісина найшло в сад і двір повно чужих неприємних людей, Кудлай накинувся на них з усією йому властивою щирістю, проте був змушений дуже швидко тікати. Ті люди мали з собою киї, яких Кудлай значно більше боявся, ніж деркача Омелянчихи. Йому було соромно тікати, але іншого виходу не було. Здалека він не залишав тих гостей у спокої. Він сердився, скільки міг, і все це голосно висловлював.