— Та йду вже, йду, — каже Григор, що входить боком до їдальні.
— Діти! — гукав Микита. — Андрію! Наталко!
Андрій з Наталкою появились. Мар’яна несла свою пляшку наливки, стіл заставлений по-великодньому. — Так дай нам. Боже, — сказав Микита. — Христос воскрес! — і підняв повну чарку.
— Воістину воскрес! — підтримали всі Микиту і випили.
— Ну от, і пішло, як кажуть, — гомонів Микита, бо дістав відразу настрій — Ще поки, куме, наш рід тримається — чарка й закуска не втече з наших столів. Але як запанує оте чортове падлюччя, прости, Господи, — буде біда. А тепер його розвелося, як гаддя, а все вам сичить, а все злюче, а все рвало б та розносило б. От як то воно все на даровизну падке, а ти-но візьми та своїми руками… Нєєє! Воно тобі хоче даром. Все, кажу вам, заздрість!
— Але вже не те. Кажу вам: уже не те. Запробували, як та даровизна смакує. То все домагалися, а тепер бачать, що воно не тим пахне — і назад. Ті, що взяли, тепер бачать, що воно не буде їм даром, а давай з десятинки. То було: я бідний! Я не маю з чого дати. Беріть он у того, що має двадцять десятин. А тепер того один з другим не скаже, бо десятини дістав, але самі десятини ще не роблять людину людиною. А нашого Калиниченка то просто, кажу вам, шкода. То було все вилігувався та чекав, поки то йому Морози дадуть, а тепер дістав десять десятин, дістав з району коні і — ори! Ха-ха-ха! Ори! Ори! Знай, як то хліб добувають, а тоді вже і кричи. А вся та голота тепер заянчала; але чекай, ще ті червоні підуть до ста чортів, тоді ми їм покажемо "комбєдноту" та "продрозвьорстки". Тоді ми їм земельки наріжемо — та плуг, та в борону, та до коси. Так, так… Ми їм уже не дамо бомки стріляти та пащекувати. Ми отого Мишку навчимо, як то соціалізм росте, так навчимо, що йому не захочеться більше Леніна... Дай нам, Боже, Мар’яно Миколаївно! Е! Та я бачу — ви прошені. Хоч ти, Наталко, докажи, що з якого коліна. Андрію — лепський сину! Гей! А все заміж проситься, — кивнув Микита головою на дочку. — А тут тобі ніяк робітника не знайдеш, а вона ж у мене і орач, і сіяч, і косар. Не хвалюся, але кажу: диво-дівка.
Микита міцно, щиро, з притиском випив і запхав рота сухою, холодною ковбасою.
— А знаєш, батьку, — підхопила відразу Наталка. — Орач то орач, а я свого не попущу. Не піде по-доброму — прителющу внука, і як хочете.
— Путо, дівко, намочу і обкладу, як слід, — жартує Микита. — Що? Скажете не Микитова дочка? — звертається до Григора.
— З вашої кості і плоті.
— А що? Наталко!
— Ну, так пиймо! — голосно й рішуче сказала Мар’яна і гостро глянула на Андрія.
— Е, що й казати. Бачу, що в цій фабриці кожна людська подоба набирає крові, — каже Микита.
— Пиймо! — басом каже Іван, а Микита на це затягнув: Христос воскресе із мертвих.
Всі підтримали:
Смертію смерть поправ…
І сущим во гробах живот дарував.
Проспівали три рази, випили по чарці, а потім Наталка своїм чистим соковитим альтом почала: "Ой, чарочко, чарочко медовая, з ким я тебе пить буду, молодая". Її негайно підтримали, і коли пісня була в розгарі, до їдальні неждано ввалилися нові гості. Це були Лоханські, Левицькі, а з ними Демідов. Ааа! Ооо! Ураган цілунків. Христос воскрес! — Графе! Чи вас бачу? — розставив широко обійми зовсім веселий Іван. — Як вас Бог милує? — Милує! Поки що милує, — гудів, мов з бочки, граф. — А мені кажуть — вони там лежать, як капуста.
— Істотна різниця понять, графе, — каже Афоген Васильович.
— А! Я розумію, — каже граф. — Ми тепер схильні до гіпербол.
Треба було бачити, як Ольга христосувалась. Особливо з Андрієм, аж Наталка не втрималась. — Панно! Та не робіть оскоми!
— А чому не заглянеш, Наталко, — казала на це Ольга.
— Чесній дівці все ніколи. Ось бачите, які граблі ношу, — і показала свої руки.
Ввійшла Марія Олександрівна з Мар’яною, що відразу зробила оглядини доччиного господарювання; мати була вдоволена. — Здається, дочко, з тебе вийде справжня Морозиха, — було її заключним словом.
Микола Степанович, як і слід, засів одразу до розмови з Григором — і все з приводу останніх подій.
— Та вони довго, кажу вам, не продержаться. Ось нехай тільки літо прийде. На Поділлі скупчує сили Петлюра, а там, на Дону, — Денікін, а повстанців тьма-темрява. Он, кажуть, Григоріїв викинув французів просто в Чорне море.
— Е, — махнув скептично старий. — Одно знаю: розбазарять государство і тільки. Ні тобі поїзди не ходять, ні тобі моста путнього не лишилося. Всі димарі погасли, вікна видряпали, маєтки пішли з димом, книги в багно. От як воно з нами, Миколо Степановичу. Я вам усе мовчав, бо діло моє невелике, але коли хочете знати мою думку — не вірю я в ту вашу Росію більше. Темний народ знизу доверху. Тьма! Чи потрібна нам була ота революція? От спитайте тепер себе самого!