— Революція, знаєте… — почав був Микола Степанович, але його відразу перебив Григор з виразом на обличчі, що, мовляв, все і так знаю, що ти скажеш… — Грамоти нас, кажу вам, не вчили як слід. Грамоти і тільки грамоти. А тепер роблять темне! — твердо проговорив старий і відвернувся.
Афоген Васильович, граф та Іван творять свою групу. До них приєднався також Микита. Говорить граф:
— Найгірше, що наш народ, коли зірветься зі своїх моральних чи поліційних припон, то вже не знає, де йому зупинитись. От розгромили поміщиків. Тепер іде масовий поруб лісів, але думаєте, що на цьому зупиняться? Совєтська влада будує на цьому всю свою філософію. Мовляв, все до ґрунту зруйнувати, очистити місце для нового. Побачимо. Думалося — з’явиться якийсь Наполеон, що візьме бика за роги, але тепер, як видно, нема надії. Весь народ, кажу вам, буде викинутий зі своєї хати, і тоді ми щойно спізнаємо глибину революції. Революція лізе в самий мозок.
— Як мотилиця, — вставив своє Микита, — до овечої голови. Всі засміялися, згадали, що не для цього вони зібралися тут, і змінили тему.
Ольга, Андрій і Наталка негайно опинилися в саду. Було привабливо, сухо під ногами і вогко-тепло в повітрі. Ольга — в легкім убранні, Андрій — у гімназіяльній блузі, Наталка — в корсетці. Ішли шумливо вгору головною стежкою, дійшли до пасіки і всілись на лавиці під горіхом. Андрій вийняв крашанку.
— Ну, в кого міцніша? — сказав він.
— Давай! — озвалася Наталка.
— Держи!
— Ні. Держи ти.
— Бий.
Наталка цокнула, і її крашанка "пустила".
— А! — гукає Андрій. — Обертай! Тепер я б’ю.
— Ну, бий, — каже Наталка і наставила пуху. Андрій цокнув, і пуха сіла. — Давай, давай! — і забрав битку, але Наталка не здавалась: — Давай ще, — і вийняла нову крашанку.
— А тепер б’ю я, — каже Андрій.
— Товчи. Все одно.
Андрій цокнув, і Наталчина крашанка знову сіла. — І що за лихо! Може, то з гіпсу, — кричить Наталка. — Покажи!
— Ні, бий далі, — перечить Андрій, весь сяє, зуби біліють. Наталка б’є ще раз і ще раз без успіху. — Це, Андрію, не може бути. Покажи!
— На, як не віриш.
Наталка бере крашанку на зуб. — Здається, справжня.
— А тепер б’ю я, — каже Ольга. — Держи.
— Бий! — Андрій міцно тримає крашанку в кулаці. Ольга сильно вдарила, і її крашанка розлилась майже до половини. Всі засміялись.
— Е, — каже Наталка. — Як він держить! Давай ще раз зо мною, але тримай, як слід, отакоо, — і Наталка показала, як він має тримати.
— Бий отакоо, — погоджується Андрій, Наталка б’є, програє знов битку, кидається на Андрія, Андрій з реготом тікає. — Ольго! Держи його. Обман! Це обман! — Андрій регоче, Ольга просить. щоб він дав їй ту крашанку, за що він дістане дві. Добре. Андрій годиться. Дає Ользі свою, бере дві її, пробує кожну на зуб і одну з них наставляє: — Бий! — каже до Ольги.
Ольга б’є вже обережно, і — о диво! Виміняна крашанка "пускає". — Андрію! І що ж це таке? — кричить Ольга.
— Давай, давай, — каже Андрій. — Обертай! — і дістає битку.
— Ти щось, напевно, робиш, — каже з притиском Наталка.
— Чари, — регоче Андрій. — А тепер пропоную перегони з ловами. Цвіт! — торкнув він Наталку і пустився тікати.
— Ні, ні, ні! Наперед скажи, що ти робиш! Ольго. Не біжи! Хай наперед скаже, — завзято перечить Наталка.
— Це таємниця. Патент. Не можна сказати, а як скажу — гріх учиню. Це закляття! Хочеш, Наталко, стягти на себе гнів прокляття?
— Хочу! — визивно кидає Наталка.
— Ні,— крикнула Ольга.
Андрій засміявся, Ольга й Наталка кинулись на "обманщика".
— Держи його! Лови!
Всі біжать у сад поміж деревами, на це навинувся Кудлай, що охоче прилучився до гучного товариства, твориться справжня погоня за Андрієм, що закінчується перемогою дівчат. Андрій пійманий, його в’яжуть хустиною Наталки, дівчата на цілий сад сміються, Кудлай стрибає довкруги.
— Що це тобі нагадує? — питає Ольга зв’язаного Андрія.
— Притчу про бідного, що його побили розбійники, — але без милосердного самарянина.
— А не нагадує, як то ти лежав отам у льоху? Другим разом, Андрію, скажи, щоб тобі підстелили бодай сінничка.
— Другим разом я пішлю їх до тебе, а ти зробиш, як захочеш.
— Всі лежать… Ха-ха-ха! Як баранчики! — регоче Наталка.
— А, по-моєму, це зовсім не смішно, — каже Ольга.