— Для мене, Ольго, все це смішне! Все! Я, Ольго, на все дивлюся отак, — і вона зробила рух рукою згори наниз.
Вийшла з хати Омелянчиха, і по саду рознісся її старечий голос:
— А де це ви — геее! До вечері!
Дівчата розв’язали Андрія, взяли його обаріч під руки, і всі підскоком побігли до перелазу. їм назустріч б’є сонце з-над заходу. Побіч біжить Кудлай. Перед перелазом Андрій виривається від дівчат і з розгону стрибає через перелаз. — Ану, хто з вас таке втне? — гукає він, але не встиг він оглянутись, як дівчата вже летять за ним, Розчервонілі, задихані, всі вони вриваються до їдальні.
Тут уже всі за столом. Молодих зустріли вигуками, зауваженнями, сміхом. Найпаче, здавалось, буяв Микита, що, видно, ввійшов у моду, бо сидів на почесних місцях — поруч графа і старого Григора. Видно було, що багато говорилось і не менше випилось, бо тон голосів, рухи, колір облич проречисто про це свідчили. — Наталко! А підійди лиш! — гукає Микита. — Це моя найстарша! — каже він до графа. — Вона у мене все. І косач, і орач! А як же, а як же… Все! А, знаєте… В нашому мужицькому ремеслі людина всім мусить бути…
Граф був вдоволений знайомством, Наталка також, але все-таки на цей раз у неї не знайшлося належного слова, а щоки її густо почервоніли. Були тут усі — за винятком Василька. Його даремно шукали на подвір’ї. — О! Він ще в полудень подався лугом до Канева, — казала Омелянчиха.
До глибокої, глухої півночі в будинку Морозів ясно горіли вікна, було чути спів, сміх і музику. Не можна було вірити, що тільки двадцять чотири години минуло, відколи по цьому самому місці ступала смерть.
VIII
Свято минуло непомітно. Три дні з усіх сторін світу злітались до хутора звуки великодніх дзвонів. У Морозів було людно, гамірно і весело.
Гірше допало з погодою. На другий день свята сонце звелося, мов живий огонь. Воно палахкотіло барвисто і пристрасно. До полудня рослини погнали перші листочки. Береза, іва, каштан і бузок укрились легким, пінно-зеленавим відтінком. Місцями не витримали й черешні, і окремі їх галузки облипли ясним цвітом. На пасіці з усіх пнів густо й метушливо сипались бронзові створіннячка, що з бренькотом зривались і негайно зникали в пахучих просторах. Кожна окрема квітка діставала гостя, що нечемно топтався по ніжних пелюстках барвистого віночка.
І це тривало до обіду. По обіді з заходу дуже повільно й спокійно висунулась і почала розгортатись по синьому велика, густа, аж чорна стіна. По часі вона засунула і стлумила сонце, зробилось насуплено, повіяло свіжим… На пасіці зароїлось від поспіху поворотців з далеких мандрів.
А потім здалека почули всі неспокійне, попередливе, перше цього року, вурчання… Чорне небо протинали зиґзаґи вогню.
Здавалось, буде буря, але такої не було. Хмара сунула, поволі розсувалася, вурчало й мигало, але, дійшовши до середини неба, хмара перетворилася в густу та сіру поволоку, з якої почав сіяти дрібний, пронизливо-впертий дощ.
Цим і закінчився другий день. Вкрадливо, ніби вона боса, під молитовний шепіт дощу вступила ніч, а ранок приніс нечувану несподіванку: ніхто не хотів навіть вірити, аж поки не помацав, що все те біле на землі було білим снігом. І коли він пухкими ватяними купками лежав на розквітлих галузках черешень, здавалося, що він подвійно холодний, і тоді хотілось нагнутися і похукати теплом на збентежений квіт.
Це тривало всього півдня. Снігу не стало, але в повітрі висіла гостра прохолода, що входила в ніздрі при диханні, а все довкруги покрилося блідою сіризною. Дзвони і ціле свято від цього несподівано зникли, вернувся будень, і його можна було відчути пучками пальців на кожному місці.
Іван та Андрій надягнули буденне вбрання, волосся їх лежить недбало, коміри не завжди застебнуті. Вони рішають. Іван не був нервовим, але тепер нерви випинаються назверх, мов коріння дерева, що має під собою замало ґрунту. Йому, наприклад, хочеться все сказати одним словом, але такого слова нема й не було. Все довкруги падає, але він, правда, твердить, що хутора на поталу не віддасть. "Трупом ляжу на цьому батьківському порозі!" — виривається в нього гостре, вперте й остаточне.
Так. Андрій обережно, як менший, нагадує, що трупом треба лягти десь там, на границі, і це виводить Івана з рівноваги остаточно.
— Що ти, бідний, розумієш на границях? Що ти тут розумієш? Наївна дитино, що ти белькочеш?
Андрій подивився на брата, і сльози виступили з його глибоких очей, сукуваті слова застрягли йому в сухому горлі. В мозку згустками тиснуться страшні, невисловлені думки, і він зовсім пошепки прошептав: