— Мій рідний брате! Я тільки хочу тобі нагадати, що саме в цей час у череві Росії постала Україна. Нещасна мати намагається вбити свій плід в утробі, але вже пізно. Народження статися мусить. Чому ти в це не віриш?
— Сумасшедшій! Сумасшедшій! — виривається в Івана. Андрій не каже нічого, він тільки ковтає слину. Йому так тяжко було вимовити ці слова, вони так трагічно неймовірні, це може вбити його брата.
— Так? — каже несподівано Іван. — Ти думаєш? Ти віриш? Ах! — і раптом вибухає: — А коли і так, то хочу бачити тебе в лабораторії, а не з наганом у дитячій руці. Ви! — в цьому останньому слові повно презирства, аж уста його перекривились. — Як ти собі це народження уявляєш? Ленін, Троцький, Денікін, Пілсудський… Ех, ти! Двісті мільйонів буде проти твоєї України. І розшарпають ії на отакіські кусники. Як тічка, як собаки… Ти знаєш це?
Андрій опустив голову. — А все-таки це, брате, буде, — проговорив він сором’язно, мов дівчина.
Іван люто подивився на цю вівцю. — Залиши ті свої аргументи знаєш для кого? Для тих, для яких Січ Запорізька — одинокий аргумент історії. Для мене діють інші закони. Як довго не залишать вашої козачої голови козачі комплекси, доти ніхто не дасть вам незалежності в кредит без покриття. Порядку треба! Права! Тривких вартостей! Храми, кораблі, лабораторії… П’ять віків вимахуємо шаблею в порожньому повітрі… І все на місці.
Очі братів зустрілися, погляди схрестилися. Андрій опустив зір першим. — Ми ж мали храми… Чого ти, брате, сердишся?
— Бо ти чомусь не хочеш того розуміти, що храми ті вилізли у нас з чужого мозку, — вже лагідніше промовив брат Іван. — Ти віриш в Україну?
— Вірю! — тихо промовив Андрій. — Як у Бога, — додав він по хвилинці.
— Хм… — бентежиться Іван. — Без француза не потрапимо вагона власного вуголю дістати. Ти думаєш — літак нам зробить пан отаман з оселедцем за вухом? Тисячі отаманів — і ні одного конструктора!
— А що он роблять ті… Вони твоїх конструкторів — ти знаєш що? Вистрілюють, мов зайців.
Іван уважає, що це нахабство, він дивиться на брата поглядом презирства. — Большевики — виривається з Івана, — йдуть, щоб нас з тобою обернути в ганчір’я. Вони для тебе не приклад. За це вони заплатять солоно.
— Але не ми, а вони перемагають.
— Якраз ми перемагаємо! Якраз ми! Це ми так думаємо! Ми так діємо! Бо вони — ми, а ми — вони, ти, я і всі ми, що белькочемо про спасіння світу, а носа втерти не потрапимо… Самі свого носа. Маси! Трупи! Горять маєтки, архіви! Темна рука розвінчує машину, щоб наробити самогону. А я тобі ще раз, і то востаннє, кажу: вертайся мені до Черкас і без свідоцтва зрілості не приходь! Чи ти мене нарешті розумієш?
Ці слова вирвались з Івана хрипко. Він перестудився і кашляє. Андрій не перечить. Перед ним виразно стоїть залізна воля братова, і нема, видно, про що більше казати. Це, зрештою, сам Андрій, це один з Морозів. Не тяжко збагнути, де початок такого наставлення, бо це ж душа хутора говорить, сорок — п’ятдесять років намагливої роботи, батько, брати, професори, Київ, Сибір. Андрій виразно бачить з металу литу людину — тверду й незгинну, що крок за кроком здобуває простір і право на нього, що вступає в сам центр буття, що живе мозком, що цінить кров свою, бо вона дає йому силу свіжості.
— Ну, добре!. Ну, а коли б усі так думали? Коли б… Коли б… Краще такого питання не ставити. Тоді була б ціла історія інакша, тоді не було б, можливо, революції. Ех, люди, люди! Дикі люди!
Андрій відходив кудись, приходив знов, страшно тужив за… Україною. Господи! Ну, як це все уложити так, щоб з цього вийшло дійство, а з дійства вийшла правда, а з правди… Хіба тут помогли б сто чи двісті тисяч озброєних людей з гарматами, фронтами, таборами полонених? Коли б тільки вони помогли нам! Коли б тільки… Двісті тисяч. Мільйон. П’ять мільйонів…
Всі цього мовчки чекали, бо знали, що воно конче прийде. І воно прийшло. В п’ятницю по Великодні принесли з району "повєстку". Іван має явитись до "Чека" на десяту годину, Канів, Пролетарська (бувша Дворянська), дім номер дванадцять. Мар’яна відразу зблідла, їй зробилось холодно і млосно. Взагалі, вона чується не зовсім добре, але вагається щось казати Іванові; їй здається, що вона носить у собі початок нового життя.
Іван прийняв це на диво спокійно. Його загоріле до шорсткості обличчя відразу задеревіло; він тільки подумав, що як добре, що не треба їхати до Переяслава, а всього до Канева. І чи варто на це реагувати взагалі, бо, як казав старий Григор, "вони там не будуть розбиратися, а ворона вороні очей не виклює".
Андрій саме відходить до Черкас, Мар’яна цим зайнята, але нараз вона лишає все і каже: — Я, Іване, йду з тобою. — Цікаво, чого ти маєш іти зо мною. — каже спокійно Іван. Але Мар’яна все-таки йде. Йде та й годі. Перечекає у батьків, але йде.