Брюнет хвилинку міряє його поглядом, потім раптово, без переходу, міняє тему.
— А яка велика ваша родина?
— Досить велика.
— Скільки душ?
— Всіх — чи тих, що дома?
— Всіх.
— Шістнадцять душ.
— Всі вони дома?
— Ні. Я вже сказав.
— Скільки маєте братів?
— Трьох.
— Сестер?
— Одна.
— Де ваші брати? Найстарший.
— Найстарший у Сибірі.
— Як називається?
— Сопрон.
— Чим займається?
— Машиніст.
— Адреса?
— В даний момент не пам’ятаю.
— Другий брат? Називається? Адрес?
— Петро. В Києві. Бібіковськнй бульвар, 21.
— Професія?
— Художник. Професор художнього інституту.
— Третій брат? — Це я.
— Чим займаєтесь?
— Хліборобством.
— Самі працюєте?
— Сам.
— Користаєтесь найманою працею?
— Користаюсь.
— Четвертий брат?
— Андрій. Учень гімназії.
— Сестра?
— Сестра живе в Києві. Татяна. У брата.
Маленька перерва. Брюнет постукав об край стола. На чолі появилась, але відразу зникла невелика зморшка.
— Ви були в армії? — спитав він, змінивши тон так, ніби це все для нього не дуже важливе і питає він лише між іншим.
— Так, — каже Іван, хоча видається, що він думає про щось інше.
— Офіцер?
— Капітан артилерії.
— В якій частині перебували останнім часом?
— Останнім… не можна так сказати, я перебував у німецькім полоні.
— Мгу… Да… — брюнет стукає далі ручкою, уста його стискаються, він кидає погляд на Івана. — Мене цікавить… Розуміється, ви не зобов’язані казати правду… Ваші політичні переконання?
Іван посміхнувся.
— Політикою ніколи не цікавився. Я душею й професією хлібороб.
— Так! Зрозуміло. Але ви за новий чи за старий лад? — підкресленим тоном сказав брюнет і гостро глянув на Івана. — Маю на увазі державний лад… і соціальний, — додав він по хвилині.
Іван вичув настирливість у тоні, жагучу пристрасть у душі тієї людини.
— Це для мене несподіване питання, — сказав Іван спокійно, — і я вагаюсь сказати правду. Для вас моя правда буде неприйнятною, бо вона не має ніяких зовнішньо разючих форм. Старий наш державний лад вдовольняв мене настільки, наскільки я ним по суті не цікавився. Я жив і діяв у своєму просторі, був зайнятий своїми намірами, мав свої ідеали. До мене державний лад не втручався, і я був йому за це вдячний. Нового ладу я зовсім ще не знаю. Вперше на своєму житті розмовляю ось з представником цього ладу… І що можу вам сказати? Хочете від мене щирості? Вона вам, по суті, непотрібна, бо, вичуваю, — ви не знаєте з нею компромісів. Чи скажу вам правду, чи неправду, суть справи лишається та сама. Але щоб між нами не було непорозуміння на майбутнє, скажу: я особисто вважаю кожний державний лад законним для себе, навіть коли б я не поділяв його ідейно. Я не революціонер. Я громадянин.
— Зрозуміло! — коротко й рішуче проговорив брюнет, і в очах його мигнув огник ясності. — Що ж торкається вашої справи — поведемо слідство. На кого маєте підозріння?
— Не маю повних доказів і хотів би втриматись від відповіді.
— У нас неможливо втриматись від відповіді.
— В такому разі питайте інших.
— Ми питаємо вас, — залізним тоном сказав брюнет, наголошуючи останнє слово. В Івана заграли під шкірою щелепи. — Це були свої, — м’яко сказав він і прикусив нижню губу.
— Їх прізвища і звідки вони?
— Наскільки можу пам’ятати, очолював банду Голобенко. Імені його не пам’ятаю. Походить він з Бучака.
Починається боротьба. Борються люди двох різних рас, вдачі і заложень. Брюнет лишається при своєму агресивному, залізному тоні, Іван тримається своєї м’якості. Брюнет наглить, не дає часу для надуми, влазить у всі (і то найменші) щілини, Іван затримує спокій, не квапиться і говорить загально. І, нарешті, несподіваний запит: — Мені цікаво: ваша сестра в той час була дома?
— Ні! — без надуми, несподівано рішуче промовив Іван і навіть випростався.
— Помилка! Треба було сказати — була. Ну, вже пропало, — різко сказав брюнет і кинув на Івана кілька бистрих поглядів.
Іван замовк, але сидів далі непорушно. Сутінок кабінету приховував його ледве помітну блідість. Він курив, і це йому також помагало.
— Ну, нічого, — по короткій перерві сказав брюнет, здається, обнизивши тон. — Ви ще у нас не були? — і при тому постукав ручкою об край стола.
Іван зрозумів питання. — Вже був.
— Коли? Ах, так… З першого дня. То ще були не ми. З нами буде трудніше.
Іван мовчав.
— Так, так… З нами буде трудно, — сказав він повільно, розтягаючи слова. — Тому трудно, бо ми вас знаємо. Бачу — ви людина інтелігентна, і даремно ви ховаєтесь за ваше невинне хліборобство. І в теорії, і в практиці ми вас бачимо і знаємо.