— Для мене ваші слова незрозумілі, — тим самим тоном казав Іван.
— Зрозумієте. Ви, як сказано, голова мудра.
— Тільки не в цей ось момент. Я, наприклад, зовсім не знаю, чому я, по чотирьох роках відсутності в домі, зовсім для мене несподівано, з порядного громадянина попадаю в роль якогось підсудного злочинця, не почуваючи за собою ніякої фактичної вини.
— Ви, очевидно, вірите в Бога. Зверніться з цим запитом до нього.
— Перш за все звертаюсь до свого власного сумління. Хочу вичути свій злочин. Хочу його бачити і знати.
— Будете знати його, — сухо сказав брюнет. — Революція вам підкаже.
— Я не створений розуміти її мову. Так, як скажімо, риба не створена їздити верхи.
— Ваша хиба. Попадете під її ноги, а вона не знає милосердя.
Подумавши, Іван, ніби між іншим, сам до себе сказав: — Ніколи ні в кого не просив милосердя. Піду своєю дорогою і далі. Історія велика і довга. Хто знає, з ким що і коли може статися.
— Це правда, — іронічно проговорив брюнет, — але з одним мусите погодитись: хуторець ваш пропав… І то назавжди.
Іван твердо мовчав. Брюнет деякий час пронизував його гострим, впертим, іронічним поглядом. Іван дивився в одну точку і щось там, напевно, бачив, бо мав вираз спокійного і рішеного.
— Мовчите? — сказав брюнет.
— Мовчу.
— Ви, здається, мені не вірите?
Іван окинув поглядом поміст, стіни, стелю. — Чому. Вірю, — сказав з намагою бути спокійним. Брюнет пильно стежить за ним і нотує в своєму нотатнику.
— А може, ви надієтесь на Денікіна? — тим самим тоном питає брюнет.
— О, ні, — байдуже каже Іван, дивлячись у завішене вікно.
— То, може, на Петлюру?
— Також ні.
— Правильно робите, — каже брюнет, перестає нотувати, кидає ще один енергійний погляд на Івана. — Правильно робите. І ще одно вам раджу: залишіть ваш хутір і їдьте кудись по можливості далі від цього місця. Маєте в Сибірі брата. У вас тут заплутано, а ми не любимо неясностей.
На це Іван: — Мій батько півстоліття будував цей хутір. Було б зле, коли б син покинув його діло протягом одного дня. Волію традицію капітанів потопаючих кораблів, ніж звичку щурів.
— Цікаво, — поблажливо сказав брюнет і посміхнувся. — У моїй практиці вперше таке чую.
За весь час розмови він вперше посміхнувся.
— Можливо, що чуєте вперше, але бачите, напевно, щодня, — казав Іван.
— Врахуємо і це, — сказав брюнет і встав. — Іване Григоровичу, — проговорив він майже звичайним тоном, — ви ще пробудете у нас кілька годин і будете вільні. До побачення!
Брюнет енергійним кроком вийшов. Вступив монгольського вигляду вояк і гробовим голосом промовив: — Вас просют сюда, — вказав він на сусідні двері. Іван перейшов "сюда". Це була, видно, кімната самого Демідова. Стіни, фотель, під ногами ведмежа шкура, і велика дубова шафа з книгами за склом. На шафі — бронзовий бюст Данте. Вікно завішене тяжкою, бронзової барви, завісою.
Монгол указав на фотель і понуро вийшов. Іван розглянувся і зайняв місце, але не перед великим столом, а збоку, перед малим круглим, з мідяним обрамленням столиком, на якому лежав товстий том у зелених шкіряних палітурках. Карл Маркс "Капітал" — витиснено золотими літерами. Іван розкрив книгу. Печатка бібліотеки з гербом графа Ф. Ф, Демідова.
Іван вперше на своєму життю бачить цю книгу, багато про неї чув і тому зі спокійною цікавістю людини, яку нелегко зірвати на швидкий відрух, починає перегортати її дещо пожовклі сторінки. Видно, що її майже ніхто не читав, бо багато сторінок зліплено. Іван обережно, товстими пальцями, пробує їх розривати, за звичкою уважно вдивляється в текст. Перша сторінка, кілька сторінок усередині, остання. Всіх понад шістсот, і зазначено, що це тільки перший том. Цікаво, скільки їх, тих томів, узагалі? Іван намагається вчитатися в сторінки, але всі його намагання розбиваються об суцільну, тверду незрозумілість написаного. Речення сухі, довгі, дуже мудрі, пересипані знаками з математики. Іван бореться з кожним словом, йому робиться тяжко в голові і на душі — нарешті він закриває книгу і лишає її на своєму місці.
— Що це за книга? — питає себе Іван. Пробує сам для себе відповісти на питання. Це наука про гроші. Капітал, — каже собі Іван. Наука про закони виробництва матеріальних речей, як черевики, як щіточки до зубів, як консерви. Це історія зростання банків, трестів, біржі. Це розвиток і занепад капіталізму. Це слова, які приблизно звучать: "В найзагальнішій формі процес розвитку капіталізму в цьому відношенні можна висловити так: вихідний період: все виробництво дорівнює 100. Велике дорівнює А. Дрібне дорівнює 100 мінус А. Наступний період: все виробництво дорівнює 200. Велике дорівнює 2А плюс Б. Дрібне дорівнює 200 мінус 2А мінус Б". Це ось такі вирази: Капіталізм. Пролетаріат. Буржуазія. Виробництво. Клас. Експлуатація. Робітник. Безробіття. Інтернаціоналізм. Боротьба. Пожежа. Звільнення. Смерть. Капіталістичне відношення виробництва все сильніше і сильніше давить на робітничий клас — в міру того, як технічний прогрес, збільшуючи виробництво праці, не лише дає капіталістам матеріальну можливість "підвищувати рівень експлуатації робітників, але і обертає ту можливість у дійсність, спричинюючи відносне зменшення попиту на робочу силу одночасно з відносним і абсолютним ростом її запропонування".