А потім Іван намацально збагнув, чому це так. Він дивиться на ці речі з таким презирством, від якого з його очей виступають сльози, змішані з кров’ю.
Аж дома Іван збагнув, чому його безпричинно протримали в тому маленькому кабінеті стільки годин без їжі. На хуторі в той час було переведено ревізію, і чекали її вислідів. Коли б там було знайдено хоч одно, потрібне їм, Іван відчув би, що дорога від презирства до пізнання правди зовсім недалека; але сталося так, що трус скінчився гаразд, а Іван цілком виразно подобався тому брюнетові, хоча не можна було сказати, що брюнет подобався Іванові. Ні. Іван, ідучи вниз сходами, позираючи на Дніпро, на лівий берег, на все довкруги, з жовчним докором думав ще про те, яким таким правом його, Івана Мороза, з діда й прадіда власника цих просторів, кров і кості якого в далеких поколіннях лежать у цій землі, за яку він, зрештою, сам ніс життя своє в багна Мазурії і чотири роки там простраждав, мов останній з останніх, — його тепер викликає якийсь син чужої матері, який ніколи і ніде не почував себе скільки-небудь пов’язаним з цим краєм і який, напевно, не відважиться за добро цієї землі пожертвувати одного волоса зі своєї голови! О! Іван такі речі, хоч нікому і не каже, але пам’ятає добре і носить їх завжди з собою. Можливо, одного разу він з цим ще виступить перед суд.
А на хуторі була переведена ревізія. Наїхало їх повний двір. Шукали навіть у пасіці. Забрали деякі речі, деякі книги, старі Андрієві зшитки з шкільними завданнями, багато старих, ще з-перед війни листів, а між ними — листи покійної Марусі, старі фотографії, багато картин і дві рушниці.
Мар’яна оглядала свої шафи. Бракує полотна, одної шуби і одної пари чобіт. Не знайшли також браслета і золотого Іванового годинника, що вже, правда, не йшов і лежав у прискриньку одної з шаф. З того приводу Мар’яна має непривабливий вигляд, а Іван нічого. Він ночами передумує ці справи і сам з собою їх перетравляє, бо говорити нема з ким. Андрія нема, а до батька дорога далека. Він, той дід, живе життям працьовитої мурахи, і коли йому щось виривають із рук, він понуро замикається в собі, відходить глибоко, в таємне місце, і там десь гомонить свої молитви, підносить шорстку скаргу до Бога, якого він бачить живими очима і дивується, що той мовчить.
Іван роздумує — що ж далі. З усього проречисто видно, що з ним твориться одна з тих комедій, яким назва мільйон. Івана пустили, але це тільки для ока, бо дуже, бачте, ті люди мудрі. Їм, бачте, треба не тільки вбити когось своєю рукою, — їм треба, щоб те тіло, та голова сама себе наперед убила, щоб та душа, ще поки вона в тілі і може відчувати, сама себе відцуралася, сама себе зганьбила і сама себе заперечила. Так. Дуже є мудрі ті люди, що борються за правду. Саме тому й пустили вони Івана. — Вій ще сам прийде. Прийде!
На всякий випадок Іван рішає не ночувати більше в хаті на своєму звичному ложі, а робить собі діру в задній клуні, в ожереді старих кулів. Добре, що не знайшли всіх рушниць і що має ще пару тих гранат. Невеликий це захист, але в крайньому разі завжди можна, замість убити себе, післати в очі тим людям шматок такого заліза.
І коли, натрудившись за довгий день весни, Іван, мов ведмідь, влазить у своє лігво, коли йому за комір сиплються остюки і чути млосний запах мишей, йому знов і знов тиснуться до мозку згірдливі думки про цей світ, а найбільше про цих людей. З лугу доноситься жаб’ячий спів, що нагадує йому ранню молодість, навіть дитинство, і йому не хочеться вірити, що це той саме гамір, який він чув у ті часи. Адже це було тоді таке приємне, якась була тоді злагіднююча гармонія і прохолоджуюча свіжість, а тепер він у цьому почуває себе ніяк не краще, ніж хрущ у стиску долоні.
Інколи трапляються холодні ночі, днями дме вітер зі сходу, поля висихають, а пісок на кучугурах біліє, мов сніг. На полях мляво і байдуже волочаться борони. Стало сутужно з кіньми, бо надто розвелось тієї кінноти, а плуги, а борони самі не хочуть тягнутись.
Однієї такої темної і свіжої ночі, перед Юрієм, у двір бадьорим кроком в’їхало кілька вершників. Мар’яна збудила Івана. — Чуєш. Приїхав Микола Іванович… — Іван виряхався зі свого лігва, звівся на ноги, обтрусив порожнє колосся і повільно, хитаючись, мов матрос, вийшов у двір під повітку. — Го, го! Ти, бачу, генерал, — каже Іван. — Що там доброго?
Вийшли в сад і зайшли у вишник. — Все добре, Іване! Всі твої гості, голубчики милі, прийшли і покаялись. Тільки Голобенко щез. Кажуть, у Красну Армію подався. Майся на увазі.
— Чорт їх усіх бери, — каже, байдуже позіхаючи, Іван. — І так вони все знають. Принаймні мене вже питали про Таню, — і Іван розповів про свою зустріч з брюнетом.