Після цього довго і переконливо говорить Водяний. — Нічого! Нічого, брате! Не дайся лише вибитися з сідла. Українська армія готується повною парою. Чуємо, що приходять галичани. Дін також рушить. Ось тільки настане літо — побачиш! Горе з тими політиками… Той старий дурень Денікін. Затявся і ані руш. Йому, бач, це слово не пройде через горло. А без нас вони ніколи не зломлять Троцького. Без України, кажу тобі, не можна тепер уявити політики в цьому просторі. Це неясно хіба сліпим. Тупість тих монархістів феноменальна. Ленін бодай знайшов того дегенерата Коцюбинського. Все-таки якась умовність перспективи.
Водяний говорить довго, Іван слухає. Він, видно, багато знає про ці справи. Десь по другій ночі розпрощався, махнув з товаришами на сідло і від’їхав.
На хуторі — насторожений спокій і велика, тягла, без перерви праця. Сад цвів і відцвів, заспівали на всі лади солов’ї. Очерети розгорнули густу шелестючу зелень. По болоті настирливо і сердито дерчали деркачі та розгулювали на своїх рожевих патиках переборщено елегантні чорногузи.
А Дніпро прочистив масив свого тілища і лився, янтарно-прозорий, у сонячну далечінь. Все тут пахло: небо, земля, вода і рослинність.
IX
На хутір, ніби м’яка вата, ліг спокій. Шуміли Ольга, Андрій і дівчата: тепер з ними кінець, роботи не стало, Андрія забрала школа, Ользі сказали бути дома. "Навідувався" Микита, вривалась Наталка. У них там повні голови клопоту, місто під самим боком, і комісії. мов вітер, вимітають засіки. Хліб "пішов" на Москву.
Невідомо тільки, чи доходив. Ізумрудно-зелені і лунко глибокі гаї запихалися сторожко дядьками, випинались назверх обрізами, виростали зненацька, як стій, герої. Засідали здовж насипу, яким котились "ешалони", і пускалось все "под откос". Паротяг, звичайно, мов п’яний дядько, котився додолу і там поволі згасав. — Піймався голуб! — Кропи! — чути солодкий шепіт, і серія з "максима" поливала вагони. А там уже, як доведеться — котили назад і самотужки…
А вечорами "братський пролетаріат Украйни" обертався з героїв у дядьків-гречкосіїв; все сиділо кругом на лавах, міцно курило і хтось там, отак між іншим, казав: — А чули? У Линівцях знову спустили…
— Інтересно — чиї?
— Та, мабуть, недалеко ходить. Тільки не дуже з того вийшли. Прийшов каратєльний, і половина села пішла до Бога.
— І так задаремно? — дивується котрийсь спокійно.
— Ну, щоб так задаремно… На Козубівці каратєльний перейняли, так половина втекла, а решту все-таки зняли… А командира на аркані до самої Марусі приставили, — казав безперечний знавець.
— Мусіло бути смішно.
— І було, братця! Співав, кажуть, "ципльонок жарений, ципльонок тоже хоче жить". Я, каже, "ваш"!
— Ха-ха-ха! І, кажеш, повірила?
— Повірила. Підеш, каже, до Бога, і там тебе за той український хліб приймуть.
Нап’яття швидко росло, вздовж і впоперек гасали без ладу чутки. Петлюра не сходить з уст; все-таки, кажуть, посунув і валить. Денікін також з півдня пре.
Земля. Це була українська, сіра, бура, пражена сонцем земля. Горіли широкі шляхи, крились згаром попелу степи, бронзові лиця оліїлись густим потом, гарматні гирла надривно гикали. Схід!
На початку травня хутір знов розтривожено. Приходили раз і другий, питали все Івана і все "не застали". "Діло плохо", як казав Дмитро, якого теж тягнули і теж питали про батька, діда та прадіда і навіть дві доби тримали. А востаннє приїхали верхи, а один, надто щирий і кирпатий, з рязанським акцентом, казав у ніс: "Нічаво! Атищім! Ми, брат, зоркіє! Сам явітся! І Таньку вашу паймаєм!" І все-таки поїхали.
Після цього на хуторі звинність. В саду копають ями; зерно, картини, білизна — все криється дерном, ховається під землю, у глибінь. Машини з клунь — на двір, коні — в Гісин, корови — на забару. Охляп на рудому коні угналась на подвір’я Наталка, не злазить з коня і на ціле горло кричить:
— Гей! Мають спалити хутір. Той наш придуркуватий комбіднота сказав батькові, що хочуть спалити хутір. Робіть щось!
— Чого ти, Наталко, кричиш? — казав поволі Григор.
— Господи! Як чого кричиш? А де той ваш Іванисько?
— А навіщо він тобі? — через вікно питає Мар’яна.
— Діло маю! А ви не бійтесь! Перемелеться і буде борошно!
— Іван у Гісині.
Наталка жене рудого, стрибає через перелаз, мчить крізь сад під гору, чвалає полями, а вітер жбурляє хвилею збіжжя. Жене просто на ліс.
Табір Іванів у тому самому місці, де на Різдво клали багаття. Ширінь і вигляд кругом, на луг і очерети, туди, де прудка річка в’ється грузькими багнами і зникає в рукав Дніпра, що відділив від лугу великий Канівський острів.