Як це дивно, що час не хоче зупинитися, що сонце біжить небом, мов боса дівчина через луг, що стає воно над осокорами Дніпра і що треба вертатися! Ольга простує низом, понад лугом, дорожиною, що гнеться луком довкола морозівського острова. Там, де мала криничина з кадубцем, повна прозорої рідини, з лапатими водяними павуками, Ольга зупиняється, відкидає спідничку, сідає на цебрині кадубця, черкає долонею криштал води і п’є. Фу! Хитає головою. Насторожено дивиться, бачить чорного птаха, що висить на стеблині, і їй смішно. — Киш! — махає рукою Ольга, птах пурхає і, лаючись, тікає в щілину між шуваром та небом.
Ольга виходить на закрут дороги, звідки видно далекий луг. Сонце вперлось у Дніпро і далі не може. Вода здалека свіжить, осокори облиті сріблом, що скапує на купи червоно-янтарної лози та на калюжі білого піску. "Чекаю тут до заходу сонця", — думає Ольга. Стає, прикриває долонею сонце, вітер ззаду ворушить волосся, затискає між ноги спідницю. Ольга дивиться туди, де три кущі вербини закривають стежку на Канів. Нічого там не бачить, але вперто, довго дивиться, виривається вибухом серце і летить, душа нап’ята, мов вітрило. А час, як стій, біжить, а сонце погрожує падом, а гори Дніпра підступають, ніби готові підняти цілу землю.
І раптом… І раптом Ольга здригнулась! Тонкі руки й ноги затремтіли. Здається, щось чорніє. Ольга вже потягнулася вперед. Ще нічого не видно, ще нічого не можна сказати. Стежкою ходять різні люди. — Андрій! — виривається в Ольги дико і різко, і вже, мов стріла, летить через трави, осоку, болото, стрибає й падає — зривається і далі біжить. І ось під ногами стежка, перешкоди подолано, руки розставлені, і ось вони, ті обійми, безмірні, як цілий, цілий світ: — Андрійчику! Моє ти ясне сонце! Чекаю цілий день! Андрію! Милий! Рідний! Щастя! — і швидко, швидко говорила, щоб висловити разом усе.
А він несе на плечах тяжкий наплечник. Заходив до Канева, тому й спізнився.
— До Канева? До мене? — і знов рвуться викрики зворушеного щастя, якого не можна втримати в межах. А потім ідуть поруч і сперечаються за наплечник. Обличчя Андрія червоне і залите потом. — Дай! Андрійчику, дай! — Вона хоче, бачте, звалити той тягар на себе. Андрій сміється, здіймає наплечник, перекладає на плечі Ольги. — Не впади! — каже Андрій, але Ольга вже присідає. Андрій регоче, а Ольга дивується: — Невже це таке тяжке? Що там маєш? — і мацає наплечник, і сама відповідає: — Книжки.
— Дарвін, — кидає Андрій. — А ще Брем! Тепер я взявся за природу, — каже Андрій і підкидає наплечник.
Йдуть поруч — рука в руку, нога в ногу, стежка вузька, і ступають травою. Як звичайно, ніби чорна хмарка, з воріт виривається старий Кудлай, язик йому зовсім випадає з рота; він завжди однаково вдоволений, коли може привітати когось зі своїх. Ольга біжить йому назустріч, хапає за товсту, м’яку шию, але він рветься, виривається, легко здіймається на задніх лапах і цілим тягарем валиться з розгону Андрієві на груди. За любов — любов. Андрій міцно стискає старого приятеля. Далі йдуть троє. Брама відкриває свої крила, вікна бризкають сонцем, ялини здивовано шепочуть і стелять тінню путь, вал бозу горить і не може згоріти, між глицями паркана визирають келехи жовтих лілей, з вікна Іванової кімнати дивиться заросле, руде обличчя, а Ольга кричить: — Андрій! Андрій! — і вимахує правою рукою.
Іван, Мар’яна, Омелянчиха, чужі дівки. Андрій звалює наплечник, мокрий і червоний попадає в обійми, всі з гамором втискаються у вузькі двері передпокою. Андрій вивертає нутро наплечника, між стосами книг знаходить те, що приніс.
— На, Іване! Добився! Вдоволений? — і подає Іванові папір.
— О! Це треба відсвяткувати! — каже Іван значущо. — Мар’яно! Дивись! Гратулюю! — і брати міцно тиснуть руки, а Іванова тверда, як дошка. Ольга в безмежних висотах, Мар’яна м’яко тисне Андрієву руку.
Приходить повільно й похило старий, ноги сірі від землі, син цілує брудну руку, Іван подає папір. — Ага! Свідєтєльство! — каже старий, хоча не бачить. — Подякуй Господу Богу!
А ввечері ціла родина знов у знаній своїй старій їдальні довкола просторого білого столу. Вікна навстежень у сад, мотилі і хрущі, і різні запахи, і легкі шерехи. Лапата, мов павук, нафтова, з бронзи, лампа горить над столом і виливає рештки світла за широке вікно на кущі аґрусу та порічок. А разом зі світлом виривається і летить у темінь вечора багато сміху, що цього разу звучить, мов гімн перемоги.