Через вікна тікають, хтось заянчав, по короткому часі знизу чути голос Івана: — Батьку! Де ви?
— Я тут! — крикнув старий з горища і відразу поліз по сходах униз.
В кухні вже був Іван. За хатою далі бігли, кричали ура, розлягалися постріли. — Ви цілі? — кричав Іван, він весь нервовий, піт заливає йому обличчя, волосся дико розпатлане.
— Цілий, Іване? А ви? Де Мар’яна? Біжи до неї! Вона пішла в сад! — каже швидко старий. Іван з місця вибігає у сад. Старий іде по кімнатах — розвалені шафи, розтягнуті Андрієві одяги, книги купами під ногами, розсипані папери. Здається, сюди вдерлася частина того смерчу, що шалено летить над оглухлою землею.
— Мар’яно! — чути з саду голос Івана. — Мар’янооо!
Старий біжить на ґанок, його чоботи ступають по золочених рамах картин. Не дивиться зовсім під ноги, його очі жадібно ловлять простір, куди побігли з криком хлопці. Там чути постріли, і хто знає, що там саме діється. Рушниця його напоготові, і він шукає тільки підхожої мети, але такої нема.
Старий повільно, насуплено, забувши на мить, що тут робиться, кладе на серце ліву руку, випростує спину, потім кладе на бік рушницю, спокійно повертається та йде по розкиданих речах назад. Якась страшна сила ввійшла в його істоту, і, здавалось, він пережив дивну купіль, що підняла його і освіжила. І коли ввійшла Омелянчиха і переляканим голосом сказала, що перед вікнами кухні в кущах аґрусу лежать два трупи і що один з них ще ворушиться, старий суворо поглянув на неї і сказав: — Чого, дурна, кричиш! — а сам поступав, обтираючи рукавом сорочки мокре чоло.
Через вивалене вікно кухні старий, дійсно, бачить трупи. Він виходить надвір, ступає через перелаз, через кущі кропиви. Перший труп з розгону напоровся на кущ аґрусу, розставив обидві руки, рушниця його відлетіла набік і стирчала цівкою вниз у другому кущі. Трохи далі, під волоським горіхом, обличчям у землю, лежить другий. Він нагадує викинуту лаху, яку ворушить вітер. Старий повільно підступає до нього, деякий час дивиться і каже: — Впав? — голос його став хрипким.
— Води! — вирвалося знизу тяжке, зім’яте, майже підземне слово.
— Омелянчихо! — крикнув старий в напрямку вікна, ноги розставлені, очі залиті гнівом. У вікні з’явилась Омелянчиха. — Води! — заревів старий, а сам стояв на місці, ніби боявся, що від нього втече ця бідна, скорчена людська подоба. Він не знав, що з ним робити. Розтоптати його — чи впасти й обняти, як сина, кричати над ним на цілий світ.
— У! — казав безрадно старий. — Коли б я міг віддати тебе твоїй матері!
Старий зробив зусилля, міцно взяв за плечі людину на землі і трохи її підняв. По стоптаній, поруділій жижавці, по рештках листя конвалій та барвінку лежали червоні згустки, а з пірваної блузи, що нагадувала барвою землю, біля лівого плеча далі лилася червона, аж темна, кров.
Григор повернув людину навзнак. Через перелаз, високо піднявши спідницю, бігла Омелянчиха. Старий вирвав з її рук глечик: — Тебе не дочекаєшся! — і злив з нього трохи води на кров, а потім упав на коліна і приложив краї посудини до блідих, уже тісно закритих уст людини. Вода полилась обома кутами рота і потекла до вух. Кров на лівому плечі, що спливала патьоками під пахви, перестає текти. Очі щільно закрились, і повіки швидко бліднуть. Земляна, спітніла блуза насякає мастким клеєм.
— Омелянчихо, давай там намітку! Спливе кров’ю! — крикнув ще раз дід. Омелянчиха знов побігла через кропиву до перелазу, а старий все лив на сині губи воду, потім нагло встав:
— Ех! Нічого не вийде! — і з серцем брязнув глеком об землю. Мав розчавлений, страшний вигляд, чогось довкруги шукав, наступив на череп’я глека і раптом зупинився. Відсунув ногу набік, внизив погляд у землю, нагнувся, підняв кілька черепків, затиснув міцно їх у кулаці і злобно поглянув на мертвого. Старий, здавалось, дивився з безмежних висот на маразм землі, він ріс, мов гора, здіймався під хмари і звідти вниз, на цілий світ зі стогоном кричав:
— Що я зробив! Боже, що я зробив!
Від перелазу з чистою білою наміткою, переступаючи незграбно кущі, бігла Омелянчиха, а Григор кинувся, мов несамовитий, і не своїм, густим і захриплим, голосом кричав:
— Дурна! Не могла подати іншої посудини. Дивись! — і сердито ткнув до неї правицю з черепками.