Глибинна, непрозорна мовчанка. На нього дивиться пара тузенів[1] зніяковілих очей, але нічиї уста не ворушаться. Афоген Васильович своїм товстим куцим пальцем тикнув на першого учня: — Мироне! Хто це зробив?
Мирон трагічно заскоченнй. Він зривається, і його маленькі, темні очі швидко заморгали. — Я… Я… Я! Я… нєт… Я нічого… Я ходив до вітру…
— Нос витрі! — командує директор. — Врать ти умєєш, а вот паслушаєм, чтоти скажеш нам о Центральном крає.
"Вклепався", — подумав його сусід по лавиці, вдоволений, що саме в цей момент не він, а Мирон попав на зуб. Мирон уже стоїть під фатальною картою, його перелякані очі чогось на ній шукають, уста тремтять, голос затинається, а слова, що він їх силує вийти назовні, якось зриваються і тікають назад.
— Центральний край… Центральний край — ето центральний край Європейськой Росії… — І став.
— Знаєм! Дальше! — невмолимо жене у прірву бідного Мирона чіткий тенор Афогена Васильовича. — Что там імєєтся?
— Там імєєтся… Там єсть большой город Москва… Ето большой, замєчатєльний своєй торговлєй ґород…
— Ти всьо тарґовать! — перебиває його директор. — Із какіх губерній?
— Курская! — непевно наважується Мирон.
— Сам ти Курская. К тому єщо ворона, — цвигає його директор.
— Воронєжская… — бурмоче Мирон і тикає пальцем по карті.
— Нє пачкай єйо! — крикнув різко директор, і Мирон відірвав палець, ніби від гарячого, зовсім не помітивши, що він дійсно розводив далі чорнильні плями. Долоня його вже чорна. Від схвилювання Мирон підтирає ніс, і кляса вибухає реготом. Під носом у нього з’явились чорні, товсті вуса. Це вплинуло навіть на лютого Афогена Васильовича, що негайно посилає Мирона на місце і викликає того, що найбільше реготався — Миронового сусіда Зарудного.
Але той швидко, мов кулемет, затарахкотів:
— Центральний край — ето центральний край Європейской Росії. Он складається з такіх губерній: Курская, Воронєжская, Орловская, Тульская, Рязанская, Тверская, Московская і Ярославская. Москва — серце Росії, главний город Центрального края. Достопрімєчатєльностю Москви єсть Кремль. Кремль — ето серце Москви. Там знаходітся Грановітая палата, в которой коронуются рускіє царі. В Кремлє єщо єсть цар-пушка і цар-колокол, а у воротах єво находітся Тверская ікона Божої матері. Там хоронятся знамьона, добитиє на войнах храбримі рускімі войскамі над її історическіми врагами — турками, горцами, поляками і французами…
— Досить! Сідай! — вирікає Афоген Васильович, бо він уже знає, що Зарудний вивчив усе слово в слово. На обличчі в нього з’явилась нарешті усмішка. Він ще викликає Лободу, Боровика; ті оповідають про ріки, про ліси, про промисел і культуру. І коли весь Центральний край був у такий спосіб обговорений, Афоген Васильович підійшов до катедри, простягнув свою руку, взяв глобус, подивився на нього згори, крутнув його вказівним пальцем лівої руки і, зиркнувши на клясу, почав.
— Перед тим, як перейти до дальшої частини нашої батьківщини — так званого Хліборобського краю, я дозволю собі, хлопці, показати вам наочно, в якому співвідношенні знаходиться наша держава до решти земної планети. Ось у моїх руках наша земля, — і він ще раз крутнув її пальцем лівої руки, а при цьому підступив ближче до передніх лавиць.
— Тут ось бачимо наш континент, Європу, — і він тим самим пальцем виписав над глобусом невеликий овальчик. — Тут далі, творячи ніби продовження нашого континенту, знаходиться величезний континент — Азія, — і Афоген Васильович ствердив свої слова відповідним рухом пальця. — Далі, ось тут, бачимо Африку — цей знаний, екзотичний центр нашої планети. З другого боку, отут, під нами, — Афоген Васильович навіть тупнув ногою, — поклалась, ніби двоє крил одного птаха, далека нам Америка, а тут ось закинута між острови та острівці Океанії лежить скромна, майже забута Австралія.
— Ці п’ять континентів землі пов’язані між собою не тільки тим фактом, що всі вони знаходяться на тій самій планеті, але ще й багатьома дуже важливими чинниками, що творять, так би мовити, цілу нашу планету живим, усвідомленим і підпорядкованим певним законам організмом.
— Ця ось куля Землі, — продовжує Афоген Васильович і підносить ту кулю у своїй правиці, ніби священик під час служби свою чашу, — поділена не тільки на континенти, так би мовити, природні, Богом положені межі, але вона поділена також границями, що їх поклала премудрість та сила людська. Це є так звані держави, чи нації — народи, чи їх союзи, які творить певну форму свого буття. І що воно так є, то треба знати не тільки географію своєї держави, себто не тільки те, що та держава має у своїх границях, але також треба знати, яке відношення має та держава до решти світу, що її оточує.