— Очевидно, кепська. Особливо, коли ближній має мільйон, а інший хтось не має…
— Миколо Івановичу! Це ваша думка?
— Хіба я сказав, що моя. Я такого не сказав і не скажу. Хочете знати чому?
— Навіть дуже.
— А тому, що я не заздрю тим, що мають мільйон. Ви чули цю пісеньку:
"Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони!"
— Цікаво, що вони зроблять з тими мільйонами, коли відберуть їх від буржуя, — говорила Таня задумано і цілком поважно.
— Проп’ють! — коротко відповів Водяний. — В тім то й справа.
— Мільйон не проп’ють, — каже Таня.
— Не мільйон, а більйон, — повільно обертається на своїх козлах і говорить байдужим голосом старий Мороз. — Проп’ють каналії, — і після того знов обертається до коней…
— Цікаво, — каже Таня. — Дуже цікаво.
— Дуже цікаво, — повторює Водяний.
Василь на козлах сидить мовчки, але він слухає. Йому це дуже, а навіть безмірно цікаво. Водяний взагалі його інтересує. Він капітан, військовий. Він був у Петрограді, а Петроград — це місце, де жив цар. Він увесь час щось хоче запитати, але не відважується. Наступила коротенька павза. Василя ніби щось укололо. Він обертається і швидко питає: — Миколо Івановичу? Ви були в Петрограді?
— Був, Васю.
— А ви бачили царя?
— Бачив.
— А який цар?
— Великий!
Тут Водяний ужив підступу. Він знає, з ким розмовляє.
— А ви проти царя, чи за ним?
— Не против і не за… Я був невтральний.
— А у нас є Яшка. Він каже: "Цар був сволоч. Він переслідував жидів…" Це правда, що цар переслідував жидів?
— Наш цар, друже мій молодий, нікого не переслідував. Наш цар був… Як тобі сказати — ревматик… Він мав духовий ревматизм. Він був цар, але і не цар. Він ніби когось переслідував, але він нікого не переслідував. Росія, братику, управлялась ревматичною душею.
Цього Василь не зрозумів, але не відважувався розпитувати далі. Можливо, Водяний навмисне відповів йому так. Василеві тільки заімпонувало, що з ним так говорять — поважно і солідно. Водяний йому подобається. Тані він подобається також. Він це бачить. Він може дійсно подобатись. Людина з головою, що й казати.
Бричка гойдається на вибоїнах. Тікають верби і кущі верболозу. Наближаються дуби і осокори. Великі дуби і великі осокори. Далі Дніпро. Над ним чорні хмарини і вітер, що летить з заходу. Удари дзвону замовкли. Наганяють гурти людей — мужчин і жінок. — Дай-бо! — чується повсякчасно. — Драствуйте! Минають і минають, не швидко, легким, байдужим трусячком. Колеса м’яко котяться, западають сюди, западають туди. Іван при цьому думає: які-то дороги в Німеччині, а які у нас. Сором! Просто сором… Але йому чомусь подобаються ці свої м’які дороги. Вони дуже близькі серцю, і хоч колеса по них біжать нерівно, однак почуваєшся весело і приємно.
IV
Великий собор, з великими вікнами, великими образами з життя Ісуса, з величезними зображеннями святих князів Володимира, Бориса і Гліба, княгині Ольги, святих Антонія і Феодосія Печерських, мальованих під візантійський стиль, — був наповнений рівним і розливним співом Херувимської, коли родина Морозів увійшла до його середини. Густий і пахучий кадильний дим здіймався з вівтаря за монументальним іконостасом, на якому, ніби в золотому серпанку, сяяли ризи ікон, освічені безліччю палаючих свічок.
Багато золота, світла, пахощів, багато барв.
Над усім звисало величезне, химерно скомпоноване, золочене панікадило з палаючими жовтими восковими свічами. Свіжі, соковиті голоси хористів, баси вперемішку з сопранами, переливаючись і розливаючись широкими каскадами, здіймалися під саме всипане золотими зорями небо храму, на якому шестикрилі херувими і серафими оточували величезний і маєстатичний образ благословлячого Бога-Саваофа.
Іван Мороз ніколи не забуде цього потрясаючого моменту. Він був у цьому храмі не раз, безліч разів, у різні часи. Був дитиною, на руках у матері, розглядав велич і незрозумілість цього простору, бував розбещеним школярем-хлопчиськом, що, начитавшись деяких книжок, починав блюзнити і химерити, був підлітком і парубком, коли його погляд слідкував за гарненькими дівочими личками, бував блискучим офіцером у новім однострої з брязкучими острогами. Знає він цей храм, цей настрій, ці стіни і мальовання на них. Все знає, і тому якраз, що знає, він був до глибини душі потрясений, вступаючи під його склепіння цього осіннього, сірого дня.
Як він сам змінився. Він щойно зараз помічає цю свою зміну. Де поділась його гордовита певність — міцного, багатого, гарного парубка, коли-то за ним слідкували погляди всіх красунь містечка, коли він байдуже, з легкою ігнорацією вступав до цього храму і хрестився, не здіймаючи рукавички, притримуючи свою офіцерську шабельку? Нині все таке минулося. Він увійшов просто, схвильовано, дещо похилившись наперед. Він має на собі звичайний, не зовсім модний цивільний одяг. Руки його без рукавичок. Обличчя його поблідле, щоки запалі, ніс, великий і гострий, випинається наперед… Щось трагічне лежить на тому обличчі, і не цікавлять його більше земні людські гордощі. Серце його наповнене трепетом і захопленням з усього, що бачать очі і чують вуха.