Скільки було пролито крові! І я вас питаю: яке ми, тепер живучі, маємо право ділити те, що створили наші великі предки, наші великі гетьмани, царі? Я питаю! Це значить — повторюється зрада Мазепи. Значить, Пушкін не досить ще розторощив цю гадину, яка ось вилазить і сичить наново… Шевченко! Це він, і положили його отам, під нашим порогом, можна сказати, на видноті… Ка-на-лії, так екать!
— І Афоген Васильович зупинився. Він не знаходив більше слів. Повз них проходять люди, і деякі з них зупиняються. Вони слухають свого Афогена Васильовича і посміхаються. Всім відомо, що Афоген Васильович не спить і не їсть. Ціла його бурхлива і працьовита істота направлена проти ненависних сепаратистів. Він готовий їх розтоптати своїм м’яким розбитим шлапаком.
Іван іде побіч нього зовсім спокійний і майже індиферентний. Ось до нього протискається якийсь дядько у свиті, і Іван пізнає в ньому свого родича по материній лінії — селянина з Ліпляви.
— О! Здоров, Іване! — родич кидається йому в обійми. Міцно чоломкаються. Дядько весь радіє, з його сірих очей виступають сльози.
— Дай-бо, дядьку, Микито! Як маєтесь?
— Ну, так що? Прийшов? — каже дядько Микита.
— Та прийшов, — відповідає спокійно Іван.
— Ну, і як там? — і дядько Микита махнув неозначено рукою — отже, в широкому світі.
— Та… Хто зна… Тепер ось не розберусь.
— Та… Революція! — каже дядько Микита. — Царя скинули, слобода… Тепер ось і роблять, що хочуть… Порядку нема…
Вмішується Афоген Васильович: — А хіба не краще було при Царі?
— Та хто воно його розбере, Афогене Васильовичу… Для нас поки що однаково… Був цар — нема царя… Революція, так революція… Нас з мужика не зсадять… Хто не прийде, то не скаже на, а дай!"
Йдуть все далі, вниз, до місця, де стоять вози. Вони під великими акаціями, що ростуть здовж старого муру і влітку творять прекрасну тінь. Зараз вони не дають ніякої тіні, але за старим звичаєм тут стоїть пара десятків підвод з різних околиць.
За Іваном Григоровичем і вчителем ідуть Петро Григорович і доктор. Доктор повільно диригує перед собою своїми великими і довгими руками. З-під його густих і рудих вусів вириваються басові речення. — Зрозуміло, — каже він. — Ми в Росії не можемо нічого кращого сподіватися. Хіба гіршого. Єдиним рятунком могло бути "учредітєльноє собраніє", але це тепер абсолютно безнадійна справа. Ми голосували переважно за есерів. Я вже тоді казав: есери нічого не зроблять. Соціалізм — наш єдиний рятунок, бо життя при соціалізмі пішло б правильною дорогою. Нема егоїзму, нема експлуатації людини людиною, нема безробіття, нема панів і не панів — і ось вам ідеал життя. Ні? Я тільки дивуюсь, як есери можуть не виграти з цими ідеями. У Петрограді Керенський літає, мов метелик, а тим часом Лєнін… Ви ж, Петре Григоровичу, без сумніву, знаєте, хто такий Лєнін. Лєнін, Троцький, Бухарін, Каменєв… То це ж та
ліва фракція соціал-демократів, які домагаються революційного, так би мовити, переходу від нашого півфевдального порядку до комуністичного соціалізму. Комуна! Диктатура пролетаріату… Я вже починаю боятися за себе. Я є буржуй — небуржуй, але при такій диктатурі… Хто знає… Я маю шафу, комору, піаніно, бібліотеку, моя дочка грає вальси, я маю білі руки… Я починаю поважно боятися… Ну, а як, по-вашому? Ви ж, так би мовити, з центру..
— Дорогий докторе! Я, признатися, в тому ані же не розумію, — каже Петро. — Я хотів розібратися, але бачу, що таки не розберусь. Ви, бачу, краще поінформовані тут, ніж я в Києві. У Києві ви тільки й бачите: офіцери, трійки, марші, оркестри, кабарети… Що зараз там? Може, уже потоп… Бо я думаю, що не тільки Бог Ізраїля, але і наш Бог може погніватися кінець-кінцем за таке потворне стовпотворення… Та ось читайте: директорія…
— Це вони, мабуть, вичитали, що і в Франції сто чи двісті років перед цим була директорія… Я не розумію, чому революцію роблять не так з потреби, як з романтики… Ну, а скажіть мені поважно, Петре Григоровичу… Чи вірите ви в ту самостійну?