— Вже сама ця, безмежно разів зменшена копія Землі каже нам досить багато. Бачимо тут Європу, бачимо границі європейських держав і вже з цього можемо створити в своїй уяві загальний образ справи. І коли ми зробимо певні, цілком поверхові порівняння, то ми, росіяни, будемо бачити, що наше місце на землі є не те останнє і не те найменше.
— Бачимо, — продовжує Афоген Васильович, — що наша держава, займаючи велетенську більшість Європейського континенту, врізується в колосальну Азію і відтинає від неї огромну частину; тим самим вона, наша Росія, кладе собою, так би мовити, міст між двома океанами: тут, на заході, — Атлантійським, там, на сході, — Тихим. Зуб, що творить ніби закінчення Європи і де знаходиться Румунія, Австрія, Сербія і т. д, — це лише, з перспективи лету історії, ніщо інше, як вступ, початок, переднє слово до тієї великої, змістовної і складної державної системи, якою є наша прекрасна батьківщина, Російська імперія, від Вержболова на заході починаючи і Владивостоком на сході кінчаючи.
Ці свої слова Афоген Васильович вимовляє не вперше. Він вимовляв їх багато разів, багато років і знає їх напам’ять, як знає все, що має на собі. Багато мешканців цього містечка і його околиць протягом кількох років слухали, чули і усвідомлювали ті слова. Про це вже свідчить вік цієї людини, її зовнішність, її велика лисина, її сивастий волос, її пооране зморшками чоло.
Але цього дня року Божого 1918-го ті слова промовляються з винятковою увагою і незвичною теплотою. Афоген Васильович старанно готувався до цього моменту. Перед тим він довший час ходив по своєму кабінеті, думав, морщив чоло, віддмухувався. Інколи його очі зненацька ставали вогкими. Він тоді ступав ще твердіше своїми міцними, куцими ногами, і думка його бажала вирватись, мов орел, замкнений у залізній клітці.
І яка шкода, що вже на порозі до місця здійснення його задуму він наштовхнувся на гаку несподіванку, і яка шкода, що саме ця лекція мусила бути дещо протушкована цим досить прикрим інцидентом.
Бо треба знати, що Афоген Васильович — людина поважна, по-своєму велика, цілком і до кінця порядна та винятково заслужена. І коли він так говорив до цих ось малих громадян свого міста, його погляд за звичкою падав на те місце стіни, де ще до цього часу помітно два великі біліші чотирикутники. Ще не дуже давно на тих місцях знаходилися два кольорові портрети — Його Імператорської величності Государя і Самодержця всієї Росії Миколи II та ЙОГО достойної супруги Государині Імператриці Олександри Федорівни. Зараз їх там немає. Шкільний сторож Ларфен старанно виніс їх на шкільне горище, і вони вже стоять там, хоча ще є сама Росія, ще вчать її географію, ще бігають вздовж і впоперек поїзди. І коли Афоген Васильович бачить ті порожні місця, коли він читає газети, коли вчувається в настрій довкілля, йому робиться досить ніяково, навіть інколи страшно, і тому саме йому хочеться до когось промовити такими словами, що повинні впасти в самий центр людської душі. Але що він не державний муж, не народний трибун, не генерал і не міністр, він говорить до тих, що його чують. Він тільки скромний учитель.
Василь і Андрій опинилися за дверима. Вони ще встигли вловити тільки оте "прахвости", що було, так би мовити, останнім ствердженням їх вчинку, і ось біля них — лише порожнеча коридору. В клясах ідуть заняття. Вони гудуть тим знаним для хлопців гомоном, коли то багато різних голосів зливаються в один розбитий тон, коли викрикують викладачі, коли падає крейда, коли вибухає сміх.
Хлопці відразу рішають продовжувати свою несподівану мандрівку далі. Коридор для них — ніяке місце перебування. Навинеться котрийсь з учителів, буде питати, будуть непотрібні слова. Цілком розумно уникнути зайвого зацікавлення. І ось вони вже на ґанку школи, на тому саме знайомому ґанку з оббитими цементованими сходами, з яких поволі, але виразно вилазять окремі цеглини.
Само "учіліще" має всього один поверх, але воно довге, біле і міцно збудоване, з чергою високих і вузьких "казьонних" вікон. Перед вікнами город, і відгороджений він від вулиці Київської добрим, чавунним парканом. В городі клумби з відцвілими айстрами, стеблини культивованих рож, посохле бадилля мальв і зовсім змерзлих жоржин. Ще не так давно здовж чавунного паркана горіли стрільчасті різнобарвні мальви, внизу по землі, мов огонь, палали кущі настурцій, стояли, мов у вазах, барвисті купи культивованого маку. Нині прорвалася сюди осінь, все стоптала, кинула сірість і вогкість і пішла в незнане. До всього сіє осінній дощ, з неба до землі спустилась мжичка, і жовте листя каштанів, лип і плакучої верби щільно липне до соковито мокрої землі. Кілька лавиць стоять без ужитку, хоч ще не так давно на них завжди можна було бачити когось із людей.