Так багато голосних, сердитих слів, і хлопці з такою цікавістю їх слухають. І ось між людьми вони бачать знаного їм Яшку.
— Яшко! Гей! — гукає до нього Василь. — Ходи сюди!
Яшка підходить. Він більший за хлопців, він уже торгує і все знає.
— Ну, що ти хоч? — питає Яшка. Питає зовсім поважно, ніби він пан великий.
— Що то за люди? — питає його Василь.
— Ці? — перепитує Яшка, ніби тут мають бути ще якісь інші.
— Та певно, — каже Василь.
— То… То українці, — каже Яшка і відразу додає: — Вони хочуть за буржуїв…
Василь і Андрій задоволені. Яшка все знає. О, яка в них чорна одежа, а ті он мають вишиті сорочки. Спереду перед міською управою повісили навіть Шевченка у вінках. Це дуже цікаво. І хлопці не можуть утихомиритись. Вони забігають з боків, лізуть попід ногами, вилазять на вищі місця…
Але раптом один з них пригадує, що вже, напевно, скінчилась лекція і вони вже повинні були бути в кабінеті Афогена Васильовича. Від цієї згадки робиться нудно, серце боляче стискається, вони тихо повідомляють один одного про цей сумний факт і, висмикнувшися з юрми, спішать назад по болоті; але на цей раз бігти доводиться під гору, а до всього не на демонстрацію, а до кабінету Афогена Васильовича.
По дорозі вони зустрічають своїх товаришів.
— Морозе! Скорше! — кричать на хлопців. — "Так екать" уже пішов.
"Так екать" — це і є Афоген Васильович. А що він "пішов", це також відоме. Василь і Андрій уже знають, куди він пішов. І коли вони видряпались нагору до школи, то скрізь було вже тихо. І серед цієї тиші з тяжким, тривожним серцем обидва грішники вступають у кабінет свого грізного директора.
Увійшли. Зупинились біля дверей і ні кроку далі. Черевики їх зовсім розквашені. Обличчя їх розмальовані брудним. Волосся розпатлане. На них з усіх боків дивляться старі картини, географічні і ботанічні карти, портрети. Афоген Васильович сидить за своїм столом, озброєний велетенським олівцем.
— Ну? — каже він коротко і байдуже. — Що скажете?
— Нічого, — кажуть обидва враз.
— А ти, Мороз? Що скажеш? Тобі не соромно? Василько мовчить.
— А ще такого порядного батька син, — каже докірливо директор. — Мороз! Пам’ятай, що твій батько Іван Мороз також тут учився. І пам’ятай, що він офіцер армії Його Імператорської величності, — каже він, а в голосі у нього нема вже тієї суворості, а скорше якась скарга чи жаль.
Хлопці дивляться на нього здивовано. Такого вони не сподівались.
— Тут ось від Тані записка. Тебе кличуть додому. Можете йти обидва. Більше вас не потребую.
— Я… я можу йти… додому? — обережно перепитує Василь, бо йому рішуче не віриться.
— Чого мнешся? Як тебе вчили? Питай сміло! Не з’їм! — викрикує Афоген Васильович. — Не маєш чого боятися. Можеш іти додому, але післязавтра мусиш бути в клясі. Зрозумів?
Хлопці сторч вилітають із директорської і зупиняються лише біля свого мешкання, на так званому Причілку. І аж тут Василь згадав, що вони ж не забрали своїх книжок.
— Андрію! — просить Василь. — Біжи, забери мої книжки! Я тебе прошу..
— А ти знаєш? — ледве може вимовити Андрій. — їй Богу, не брешу! Він плакав! Бий мене грім, що він плакав, — впевняє Андрій.
— Скнара! — каже презирливо Василь. — Йому шкода тієї дурної карти…
II
— Тьотю Клаво! Я їду! — кричить Василь ще на порозі свого мешкання, хоча він нікуди не їде, а всього тільки йде.
— Куди їдеш? — дивується господиня, що саме готовить обід.
— Іду, їду, їду! Іду додому! — співає Василь і при тому крутиться довкруги столу. — Кличе тітка Таня. Мене кличе тітка Таня! Їду, іду, їду! Чи думаєте, тьотю, що у нас щось сталося?
Дуже швидке збирання, все хватається, на бігу ковтається кілька ложок страви. Тітка мусить бігати разом з ним. Фізика. Українська мова. Русскій язик. Спів. Природознавство.
— А де рогатка? Де, тітко, рогатка? Ні, ні, ні! Я їсти не хочу! — викрикує Василь і вже на бігу натягає свою мокру шапку, все ще з тими самими плямами зеленого бруду на щоці. — До побачення! Післязавтра назад!
Надворі дощ. Скрізь мокро і порожньо, мабуть, близько вечір. Василь розігнався по Полтавській і раптом зупинився. Десь там, вгорі над Каневом, в бік Степанців, загриміло. Ще раз і ще раз. Василь пізнає, що це не грім, що це десь б'ють з гармат, і ці звуки наповнюють його дуже виразним, збудливим, ніби сильна музика, піднесенням. Він зривається знов і вже бігом біжить вниз Полтавською, здовж ярмаркової площі, до Дніпра.