Проходячи мостом, Василь не може відмовити собі, щоб не зупинитися на деякий час і не подивитись у глибину своєї близької, знайомої, могутньої ріки. Далі зорить у далечінь, не бачить ніякого кінця, чує гарматні перегроми, повертає обличчя на Канів, бачить гори, зарослі і забудовані, верхів’я дерев, вежі храмів, барвисті стріхи будинків.
— Ах, Боже! — виривається з Василя.
Він хоче сказати значно більше, але нема ніяких таких слів, щоб сказали якраз те, що треба.
Йде далі мостом, пересікає під гарматну гру свою ріку, маса води непомітно пливе, сичить дощик, шумлять осокори, що стоять отам далі, на полтавському березі. Був-був-бу! — чути ті самі, поривні звуки. Оглядається, далеко на обрії, на західному боці, бачить купу дерев, ніби висад, і, здається, за тими деревами саме стоять ті гармати, що стріляють.
Переходить міст. Дорога на Ліпляву виложена деревом. Вечоріє. Доходить до стежки через луг, що веде на Решітки, минає її, щоб по короткому часі зійти на другу стежку через потік і кладку поміж кущами червоної лози. Потік хвилясто прорізує просторий луг і веде до Морозового хутора. На Василя насуваються страхи. Темно. Десь тут, напевно, літає і квилить душа Максима-вішальника, про яку стільки наслухався. По тілі Василька проходить мороз, він нижиться, збільшує крок і біжить, біжить вперед. Не треба оглядатись. Швидше пролетіти це паршиве місце.
Але найгірше — це перехрестя. Василькові робиться зовсім недобре. Кілька кроків вперед — і ось те місце, кілька верб уряд, калюжа, ноги попадають просто у воду, розноситься плюскіт, за спину хтось, напевно, хватає, Василько робить найбільше зусилля і біжить, біжить.
Перейдено. Перехрестя вже за плечима і лишилось далеко. Спереду вже свій, знаний луг з кущами сріблистих верб, де влітку стільки барвистих квітів, що цілий луг видається одним безмежним квітником. Спереду вже чути собачий гавкіт, що доноситься з хуторів.
Там — також під пагорбком, над самим лугом, ніби на березі великого озера, — Морозів хутір. Білий, довгий, під зеленою бляхою будинок, за ним — розлогий сад з липами, яворами, овочевими деревами, обведений живоплотом і ялинами, що вічно шумлять. За будинком ліворуч двір — з клунями, стайнями, повітками. При в’їзді до хутора — дві височезні, гостроверхі тополі, а перед самим будинком потужний вал густого бузку.
Як приємно і радісно підходити до цього місця на землі! Василько вже не раз це пережив. А зараз йому здається, що він виривається з якогось мокрого, темнющого підземелля і біжить туди, де всемогутній дід, де тітка Таня і так багато світла, тепла та різних добрих-предобрих речей.
Вже здалека видно, що головний будинок хутора ясно освітлений. Це річ зовсім незвична. Тітка Таня, що не має досить нафти, робить таке неспроста. Світло світиться і в великій кімнаті, і в малому передпокої, і навіть у вічно замкненій, найбільшій кімнаті, яку в Морозів називають "гостинна".
— І що ж це може дійсно бути? — думає Василько. — А може, щось лихого, а він так даремно тішиться.
Лякається цієї думки, гонить її відразу. Не може бути. Тітка Таня і дід уже знають, що роблять. Василько пружить майже останні свої зусилля, з нього вже тече так само піт, як з неба дощ, і все це змішується за коміром, на устах, на бровах. Натомість язик у роті не повертається, так там висохло.
І зненацька проти нього біжить Кудлай. Це ціла гора — той "собарно", як на нього іноді любить казати Омелянчиха. Він наскочив на Василя з розгону і мало не повалив.
— Кудлай! — викрикує Василько в темноті, але він йому, тому собаці, від душі вдячний, бо це ж вже шматок дому. Це тепле, живе єство, що вміє живо і сильно любити. Ось вони вже біжать разом у браму, між тополями, біжать калюжами попід бозом до заднього кухонного входу. Ще кільканадцять швидких кроків — і вони вже в кухні.
Першою зустрічає його Горпина. Завжди обдрипана, у старій, земляної барви, спідниці, вона сьогодні одягла нову запаску. Василько нагадує топленика, якого тільки що витягнули з води, але йому не дають відсапнути.
— Василько прийшов! — крикнула Горпина до розчиненої пілки дверей передпокою, і звідти вже біжить довгонога, радісна і збуджена Таня, ніби вона щойно була в танці, швидко цілує Василька, з місця зриває з нього мокре пальтечко, поспіхом пригладжує його волосся. Василько все ще нічого не знає, Таня веде його за руку, ніби він сам не потрапить ходити, йдуть через передпокій, через вітальню, яка до цього часу була вічно замкнута і ще зараз відгонить пусткою; відчиняються двері до гостинної і… о, Боже!