— Це він, Іване, — каже сяюча, радісна Таня. І Василько, осліплений яскравим світлом, приголомшений такою кількістю людей, бачив тільки, що назустріч йому з обтягнутого доморобним полотном м якого крісла встав велетенський мужчина, підступив до нього, взяв, ніби малого, на руки, підняв і міцно, міцно кілька разів поцілував його в мокрі уста і щоки. Ті поцілунки були несподівані, вони були колючі, а, головне, якісь дуже і дуже дивні. Василько вже догадався. Це був його батько.
— Тату! — сказав Василько.
— Сину! — ще раз підняв його батько, обняв і повів до гурту. І тут Василько попав у різні обійми. Дядько Петро з Києва і… ще один, високий, костистий, з великим носом, у чорному. Василько на хвилинку зупиняється.
— Не пізнаєш? — питає високий добродій. — Та це ж дядько Сопрон, — каже батько, і Василько згадав, що це той самий з Сибіру, що має тих Володю, Сашу, Федю, з якими він листується, але яких ніколи ще не бачив.
А який урочистий, величний сьогодні дід! Він надягнув свій довгополий сурдут, старанно розчесав своє біле волосся, свою велику бороду. Він он сидить, ніби князь на троні, і посміхається. Василько поцілував його руку, а дід погладив його, як звичайно, по голові. І після того Василько засоромився і швидко зник за дверима.
Він побіг до кімнати Тані, де звичайно мешкав. Був сильно зворушений і не знав, за що взятися. Чотири роки минуло, як востаннє бачив батька. Спомин лишився досить гострий, бо пам’ятає до найменшої дрібнички, як батько відходив на війну. Пізніше він часто бачив його на фотографіях і на портреті, що його зробив дядько Петро. На ньому батько високий, барчистий, з твердою іспанською бородою, з міцним сокирою носом, одягнений у захисну воєнну одіж, з золотими погонами на плечах. Це і був той офіцер "його імператорської величності", як казав Афоген Васильович.
Незабаром прибігла тітка Таня і забрала Василька назад.
— Ну, чого соромишся, — казала тітка. — Тож тато приїхав. І дядьки…
— То він уже такий, — казав Іван Мороз, коли тільки Василько вимкнув з гостинної. На його обличчі радість і щастя. — А скільки це вже років має твій? — звернувся він до брата Петра.
— Так само дванадцять, — усміхнено відповів Петро. — Ходить до першої гімназії, до третьої кляси, і босячить на Шулявці. Воюють. Б’ються напропале. Поділились на гайдамаків і червоних, а оце раз приходить з отакенським шликом і здоровенним на лобі ґудзем.
— А як же твої сибіряки? — каже Іван до Сопрона.
— О! У мене їх цілий полк! Три хлопці і двоє дівчат…
— Сопрон у нас з розмахом, — каже Петро.
— Ну, як звичайно сибіряк, — каже Іван.
— Ти б їх хоч раз привіз — побачити, — заговорив старий, дебелий батько, чи краще дід, Григор Мороз, що сидить у великому фотелі і на цей раз навіть чомусь курить, хоча до цього часу він майже ніколи не курив на людях. Обличчя його округле, грубувате, з міцним, м’язистим носом. Очі вложені глибоко під чоло і прикриті стрішкою густих волохатих брів.
— Привезу. Ось тільки мине революція, — каже Сопрон. — Володя вже тепер хотів їхати. Кінчає гімназію.
— То він уже нашого Андрія випередив, — каже Григор.
— У нас не було перерви. Але мені трохи тяжкувато їх вчити.
— В Сибірі? І тяжкувато? — здивувався Петро.
— Я дістаю всього сто двадцять рублів. А три душі челяді, двір, господарство. Все йде, як то кажуть, на вогонь.
Сопрон найвищий за всіх. Він не скінчив школи і став машиністом-залізничником. Служив спочатку, перед війною, в Саратові, але як збільшилась його родина, перевівся до Хабаровська, щоб дістати більший "оклад". Водив транссибірський експрес.
Не встигли привітатися свої, як почали з’їжджатися покликані з приводу такого важливого випадку гості. Таня послала коні по свою приятельку Мар’яну Лоханську з Канева, а з нею також прибув знаний навкруги капітан Водяний. І Лоханська, і Водяний — цікаві молоді люди, приятелі Татяни ще з Петрограду. Перша — товаришка по університету, другий — добрий старий знайомий, кавалір і гвардієць, герой війни, відзначений Георгієм за хоробрість та добру службу цареві й батьківщині. Лоханська — дочка лікаря з Канева, Водяний — син дячка з Андрушів, з тих самих Андрушів, з яких походить також старий Григор.
— А! Іван Григорович! — викрикнув Водяний, коли побачив таке несподіване товариство. — Це вже чогось варте.
Міцно трикратно цілуються. Мар’яна також сильно здивована.
— Невже Іван Григорович? — каже вона і так само сердечно його вітає.
Вітаються всі. Сопрон також дуже рідкий гість.
— Прошу всіх — хто де може — сідати! — каже Таня. Мар’яна підсідає до Івана.