— Ах, — каже Петро. — Ти, Сопроне, кажеш — ніколи. Росія — твір непевний. На нього складалась зброя, нагай і кайдани, а це якраз делікатні складники. А що ти зробиш, наприклад, з тією могилою, що отам у нас над Дніпром? Там лежить динаміт, і спробуй його порушити. Цар ставив варту — помогло?
— Шевченко наш! — твердо сказав Сопрон, зрозумівши, про що Петро говорить.
— Ти це знаєш краще — наш чи не наш. Государ імператор ставив над ним все-таки варту. Цікаво, для чого. А чого то він висилає того свого кріпачка в ту пустиню? Щоб возвести в пророки. Тут і є та карколомна нелогічність. Наш і не наш! Тут, друзі мої, взагалі нелогічність в ідейній суті нашої держави. Чому ставити на могилі варту, як над скарбом яким. Люди ж це бачать. А далі? Заборона живого слова — це заборона живого життя, а все, що живе, — живе, і ніяк його не заборониш. Чому не дати йому спокійно лежати в сирій землі, яка була, без сумніву, і його землею?
— То ти за розподіл? — питає з серцем Сопрон.
— Я цього ще не кажу, — каже Петро. — Росія сама жене до того. І зажене, — закінчує рішуче.
— Чудні діла твої, Господи, сказав тарган, що попав під решето. І дірок багато, і вилізти годі, — зазначив Іван.
— Ось прийде Ленін і він знайде вихід, — каже Сопрон і продовжує далі: — Я знаю тільки одно: мусимо втримати єдність. За всяку ціну… А що випустили того Петлюру, це, по-моєму, велика хиба.
Не всі розуміли, де то і як то випустили того Петлюру, але не хотіли розводити теми.
Збоку, благорозсудливо і благопристойно, не втручаючись особливо до розмови, сидів і курив цигарку капітан Водяний, Його бистрі чорні очі пильно вдивлялися в обличчя кожного розмовця. Ніхто не звертав на нього особливої уваги, хоча саме він належав до тих, хто "все знає і все сам бачив", бо ще недавно був у Петрограді і служив чи не в самому Волинському полку Гвардії, що саме революцію заварював. За ним гналися десь там, над Невою, матроси і, приставивши до носа бравнінґ, здирали з нього його капітанські погони, а на додаток до цього, як нагороду за свої труди, звільнили його від золотого годинника. Це був перший, можна сказати, хрещеник революції, перша риска рівняння, а він сидить мовчазний, мов риба, майже байдужий, гордий і недоступний. І ніхто ще не може сказати, що саме діється в його буйній, міцно замкнутій душі.
Таня перша звернулась до нього. Мовляв, приятель і друг, а мовчить.
— А ось ви, Миколо Івановичу, так і не висловили своєї думки, — сказала зачіпно вона, голови повернулися в бік Миколи Івановича. Його кострубате, дещо монгольське, мужнє й виразне обличчя опинилося в центрі зору тузеня очей.
Капітан перш за все посміхнувся. Докладніше — його широкий з тонкими губами і чорними короткими вусами рот зробив не менш широку й тонку усмішку.
— По-моєму, друзі, щоб "музикантом бить, так надобно уменьє", як казав один соловей одним музикантам. А я належу до тих, що такого "уменья" якраз не посідають. Знаю, чого вчили: командувати, маршувати, стріляти. Але революцію робити наше прекрасне "атєчество" нас не вчило. У моїх ухах все звучать знані столипінські слова: "Вам, ґаспада, нужни бальшіє патрясєнія, а нам — бальшая Расія". І коли почали полювати на "пагончікі", і коли мені за них давали нюхати револьвера, я їх зняв і віддав. Нате і тіштеся. З цього часу я перестав бути "русскім офіцером". Дуже-бо російський народ не злюбив своїх російських погонів, а моєму другові, що не досить зрозумів свій чудовий народ і пробував обстоювати честь російського офіцера, зняли також "пагончікі", але разом з його власною шкірою під ними. І сьогодні я вже ясно знаю: "бальшіє патрясєнія началісь".
Слова ці впали, можна сказати, несподівано. Всі замовкли. Водяний вийняв цигарничку з тонкими, довгими папіросами і звернувся до Тані: — Дозволите?
— Дякую, — каже Таня. — Я вже давно не курю.
І оді він подав цигарничку мужчинам, але всі, за винятком Сопрона, також відмовились. Водяний закурив сам. Цигарка в його устах стреміла звично й допасовано. Пальці правої його руки енергійно робили своє діло. Дим пружною струмкою виривався з-під його вусів.
З мови Водяного всі зрозуміли, що ніхто з них не знає, що саме тепер діється, чого вони всі разом і кожний, зокрема, хочуть, до чого, властиво, воно йде. Розгортається і набирає розгону страшна, незбагнута сила, без початку і кінця, без напрямку і без завдання. Темнота, що розправляє чорні крила над всесвітом і готова його закрити від обличчя сонця.
Це відчування виразно торкнуло уяву більшості присутніх, а дехто з них чітко, майже намацально вичув приявність суті того, що діється. Щоб затерти це вражіння, змінили мову. Старий казав, що все ще добре, що війна скінчилась, що колотнеча мине і люди підуть своєю дорогою. Іван оповів про свою одіссею. Всі слухали про чужу і далеку країну, про її звички і порядки. Видавалося, що це було незмірно далеко, можливо, навіть далі, ніж Сибір, а в кожному разі той світ був зовсім інший і відмінний.