Ви, звісно, дивуєтесь, що, бувши в такому настрої, я не розшукав Гаррі Блю і не порадився з ним. Ах, я неодмінно зробив би це, якби Гаррі був поблизу, та молодому човняреві набридло плавати вздовж берега бухти, і кілька місяців тому він продав човна й найнявся матросом на корабель. Можливо, що мене не так тягло б у море, якби Гаррі Блю був тут. Але відтоді, як він поїхав, мені дуже кортіло вчинити так, як він, і я не міг дивитись у відкрите море без хвилювання. Неможливо пояснити це почуття. В'язню, який дивиться крізь грати, мабуть, не так пристрасно хочеться бути на волі, як мені хотілось бути далеко-далеко звідси, серед безмежної рівнини океану. Якби була можливість порадитись з молодим човнярем, я, мабуть, вчинив би не так, але він, повторюю, поплив на кораблі.
І тепер у мене не було друга, з яким я міг би поділитися таємницею. Правда, на фермі жив один хлопець, наймит, якому, на мій погляд, можна було довіритись. Він мені дуже подобався, і, здається, я йому теж. Разів з двадцять я відкривав рота, щоб розповісти йому про свій намір, і стільки ж разів пересилював себе. Я не боявся, що він негайно зрадить мене і розповість про план втечі, але мені здавалось, що він почне умовляти залишитись на фермі, і якщо я не погоджусь, викриє мене. Отже, не було рації шукати в нього поради, і я нічого йому не сказав.
Після вечері я ліг спати, як звичайно.
Ви гадаєте, що вночі я встав з ліжка і втік? Нічого подібного. Я лежав у ліжку до ранку, хоч майже не спав, бо думка про втечу не давала мені склепити очей, а коли й засинав на хвилинку, то бачив уві сні великі кораблі, бурхливе море, бачив, як лізу на височенну щоглу і травлю чорні, просмолені канати, аж на долонях у мене здуваються пухирі.
Спочатку я вирішив тікати вночі. Це можна було здійснити, нікого не розбудивши. В нашому спокійному селі злодіїв не водилось, і двері на ніч брались тільки на засувку, а тієї ночі двері дядькового будинку були відчинені навстіж, бо вдень стояла велика спека. Я міг вислизнути з будинку навіть не рипнувши дверима.
Та хоч я й був тоді маленьким хлопчиком, але мав здатність міркувати логічно. Я збагнув, що коли втечу вночі, мою відсутність помітять рано-вранці, і почнуться розшуки. Хто-небудь неодмінно кинеться на пристань і дуже легко знайде мене там. З однаковим успіхом я міг би втекти учора від Джона, коли ми були в порту.
Місто лежало від села за п'ять чи шість миль, і мені треба було дві години, щоб дістатись туди. Отже, якби я втік з дому вночі, то прийшов би в порт надто рано. В такий час на кораблі робота ще не починалася, капітан спав, і мені не пощастило б поговорити з ним і попроситись до нього на службу.
З таких міркувань я залишився вдома до ранку і нетерпляче чекав години, яку сам собі призначив.
Я поснідав разом з усіма. Хтось зауважив, що я блідий і «не в собі». Джон пояснив це тим, що вчора я провів цілий день на сонці, його пояснення задовольнило всіх.
Я боявся, що після сніданку мене заставлять щось робити, — скажімо, правити конем, від чого важко було відкрутитися. Разом зі мною могли послати ще когось, і тоді мої родичі одразу були б повідомлені про втечу. На щастя, того дня діла не знайшлось, і мене нікуди не посилали.
Скориставшись з цього, я взяв свій іграшковий кораблик, яким дуже любив гратися у вільний час. В інших хлопців теж були шлюпи, шхуни і бриги, і ми часто влаштовували перегони на ставку в парку. Була субота. В суботу уроків у школі немає, і я знав, що хлопці прийдуть на ставок одразу ж після сніданку, якщо не раніше. Отже, не було нічого дивного в тому, що, обережно обнявши свій кораблик, я перейшов через двір і попрямував у бік парку. Я навіть увійшов за живопліт і пішов далі, до ставка, де мої товариші вже пускали кораблики.
«Шкода, — подумав я, — не можна розказати їм, що я замислив. Ну й галас би вони зняли!»
Хлопці були раді, що я прийшов до них. Адже тепер я цілими днями працював на фермі і рідко брав участь в їхніх іграх, а вони мене любили.
Але я недовго пробув з ними. Як тільки іграшковий флот закінчив свій перший рейс через ставок, — своєрідні перегони, в яких мій кораблик виявився переможцем, — я взяв свою іграшку, розпрощався з ними і пішов.
Вони дуже здивувались, що я так несподівано залишаю їх, але я щось сказав, і вони перестали розпитувати, куди я йду.
Перелізши через мур парку, я востаннє глянув на друзів дитинства, і на очі мені набігли сльози, бо я знав, що ніколи їх більше не побачу.
Скрадаючись попід муром, я швидко дістався до битого шляху, що вів у місто. Але я не захотів іти по ньому. Перейшовши шлях, я пішов через поле. Зробив я це для того, щоб потрапити в ліс, де мене ніхто не міг би побачити, бо знав, що коли піду по шляху, то можу зустріти знайомих селян, які розкажуть, що бачили мене, і наведуть переслідувачів на мій слід. Я не знав, о котрій годині «Інка» підніме якір, і тому не міг точно розрахувати, коли вийти з села. Це мене дуже непокоїло. Я боявся прийти надто рано, бо тоді для переслідувачів було б доволі часу, щоб спіймати мене й одвезти додому. З іншого боку, якби я прийшов у порт надто пізно, корабель відплив би. Цього я боявся більше, ніж різок, якими мене б відшмагали, коли б спіймали.