Намацавши клепку посередині бочки, я почав діяти так само, як і в перший раз. Через годину або більше лишився тільки тонкий шар деревини. Я хвилювався, але не так, як першого разу, бо тоді мало вирішитися питання — житиму я чи помру. Тепер же безпосередньої загрози не було. І все ж серце у мене завмирало, і я не стримався від радісного вигуку, коли по лезу ножа побігла вода. Я заткнув цю дірку і заходився прокручувати іншу клепку, трохи вище.
Через якийсь час ця клепка теж поступилась перед вістрям мого ножа, і я був винагороджений за свої зусилля тим, що мої пальці знов стали мокрими.
Ще вище — те ж саме.
Ще вище — і вода з бочки більше не потекла. Не має значення: остання дірочка була високо вгорі. А з передостанньої дірочки вода текла, отже, її рівень десь між цими двома отворами. Таким чином, бочка наповнена приблизно на три чверті. Слава богу, води вистачить на кілька місяців.
Цілком задоволений таким висновком, я сів додолу і з'їв галету з такою великою насолодою, наче розкішно пообідав за столом у лорда-мера.
Розділ XXVIII
СКОРОЧУЮ РАЦІОН
Тепер я був усім задоволений, і ніщо не викликало у мене неспокою. Перспектива просидіти в цій темній норі була б, можливо, за інших обставин неприємною, але після того, як я пережив страх, що мене чекає така жахлива смерть, на це можна було не зважати. Я вирішив терпляче й покірливо перечекати це тривале ув'язнення.
Шість місяців мені доведеться провести в своїй похмурій в'язниці — ніяк не менше. Навряд чи мене звільнять раніше ніж через півроку. А це довгий строк — довгий і неприємний навіть для полоненого або злочинця. Довгий і неприємний навіть в світлій кімнаті з ліжком, каміном і смачною їжею, в щоденних розмовах з людьми. Навіть з усіма цими перевагами просидіти під замком шість місяців — тяжке випробування.
Яке ж тяжке має бути моє ув'язнення в цій тісній норі, де я не маю змоги ні стати, випроставшись на весь зріст, ні лежати, витягнувшись, де немає ні постелі, ні вогню, пі світла, де мені доводиться дихати смердючим повітрям, спати на твердих дубових дошках і харчуватись тільки хлібом і водою! І все це без змін, не чуючи нічого, крім безупинного потріскування шпангоутів і одноманітного плюскотіння океанської хвилі! Еге ж, шість місяців такого існування не могли бути приємною перспективою і вселити в серце радість.
Проте я на це не зважав. Я був щасливий, що врятувався від смерті, і зовсім не турбувався про те, як житиму найближчим часом, хоч і розумів, що мені, мабуть, доведеться скрутно.
Я був сповнений радості й надії. Не скажу, що я був щасливий, я просто радів, що в мене є достатня кількість їжі й води, і у цьому я був упевнений, але, щоб зовсім переконатися, вирішив негайно підрахувати свої запаси.
Досі у мене не виникало ніяких побоювань щодо цього. Ящик з галетами величезний, а води стільки, що в бочці можна було б плавати, якби зняти вгорі кілька клепок — такі запаси ніколи не скінчаться!
Так мені здавалося спочатку, але, подумавши трохи, я почав сумніватися. Краплі, постійно падаючи на камінь, видовбують у ньому дірку, якщо це триває довгий час. Отже, мої запаси теж колись вичерпаються. А шість місяців — це дуже багато часу: майже двісті днів. Дуже багато!
Від цих думок в душі знов ожила тривога: чи вистачить мені їжі та води? І щоб покласти край усім сумнівам, я вирішив, як уже сказав, підрахувати кількість своїх запасів. Це було розсудливо. Коли виявиться, що всього досить, сумніви більше не бентежитимуть мене, коли ж, навпаки, я побачу, що галет або води мало, то вдамся тоді до єдиного можливого запобіжного заходу — знову перейду на скорочений раціон.
Пригадуючи тепер свої вчинки, я навіть дивуюсь, що, бувши маленьким хлопчиком, я діяв так розважливо. Неймовірно, як передбачливо може поводитися дитина, коли опиняється в скрутному становищі і коли інстинкт самозбереження пробуджує в ній всю енергію.
Отже, я негайно почав підрахунки, виходячи з припущення, що подорож триватиме повних шість місяців або сто вісімдесят три дні. Тижня, який минув з дня відплиття, я не взяв до уваги, щоб про всякий випадок мати запас, коли рейс виявиться насправді довшим. Але чи міг я бути певним, що корабель через шість місяців прийде в порт? Чи міг я сподіватися, що буде саме так?
Ні, не міг. Я зовсім не був впевнений у цьому. Мені було відомо, що звичайно подорож у Перу триває шість місяців, але я не знав, чи являють шість місяців середню цифру, найдовший це строк чи найкоротший. Адже в путі можуть бути затримки через штилі в тропічних широтах, через шторми біля мису Горн, широко відомого серед моряків мінливістю своїх вітрів. До того ж можуть трапиться й інші перешкоди, і тоді подорож триватиме значно довше ніж півроку.