Це відкриття ще більше засмутило мене. Але хоч я і був певен у правильності своєї думки, проте вважав доцільним переконатись остаточно і почав витягати дошки так, як робив з першим ящиком, а саме: перерізав дошку з одного кінця, зривав з місця, а потім витягав. Робота з другим ящиком потребувала ще більше зусиль, ніж з першим, бо до нього значно важче було дістатись. До того ж, щоб взятись до другого ящика, довелося прорізати широкий отвір в першому.
Невесело працював я над другим ящиком, — робота була безнадійна. Звичайно, я міг би припинити її, бо кожного разу, коли лезо проходило всередину, воно вгрузало в щось м'яке, і по самому дотику сталі до чогось м'якого можна було догадатись, що це тканина. Я міг би кинути роботу, але якась підсвідома цікавість примушувала мене продовжувати — та цікавість, що не дає нам заспокоїтися, доки чогось не доведено до кінця. Отже, я машинально різав і рубав ножем, поки не виконав свого завдання.
Наслідок був той, якого я й чекав, — в ящику лежало сукно!
Ніж вислизнув у мене з рук і, виснажений роботою, пригнічений горем, я зомлів і впав. Кілька хвилин я пролежав у такому стані. До пам'яті мене повернув гострий біль у пучці середнього пальця. Раптовий, пекучий біль, ніби хтось вколов мене голкою або різонув лезом ножа!
Я рвучко схопився, гадаючи, що якось випадково наштрикнувся на ніж, бо пам'ятав, що кинув його з розкритим лезом десь тут, біля себе. Але за секунду чи дві я зрозумів, що причина болю не він. Рану завдала не холодна сталь, а отруйні зуби живої істоти. Мене вкусив пацюк!
Уся млявість і байдужість враз змінилась нестерпним жахом. Більш ніж будь-коли раніше, я впевнився, що мені загрожує смертельна небезпека від цих огидних тварин. Адже це була перша спроба напасти на мене без приводу з мого боку. Хоч досі мої різкі рухи та голосні крики розганяли пацюків, я все-таки був більш ніж переконаний, що згодом вони посмілішають і не звертатимуть уваги на цю слабку оборону. Я дуже часто лякав їх, однак вони ще ні разу не відчули, що я можу їх покарати.
Зрозуміло, що не можна було лягати спати і тим самим приректи себе на цілковиту беззахисність від ворогів. Хоч надії мої на порятунок зменшились, бо я, напевно, помру голодною смертю, однак краще вмерти з голоду, ніж бути пошматованим цими потворами. Сама думка про таку долю сповнювала мене непомірним жахом і разом з тим змушувала зібрати всі сили для порятунку від такої страшної загибелі.
Я вкрай стомився і потребував відпочинку. Порожній ящик був досить великим. Я міг лягти в ньому на повний зріст і заснути. Але я вирішив, що набагато легше захищатись від навали пацюків в моїй старій комірчині, і, взявши ножа й торбинку з кришками, поліз знову за бочку.
Комірчина набагато зменшилась, бо була завалена витягнутим з ящика сукном. В ній тільки залишилось місця для мене і моєї торбинки. Це було просто кубло.
Сувої сукна, звалені біля бочки, надійно захищали мене з одного боку, і лишалось тільки закупорити другий кінець, як раніше. Я так і зробив. Потім, повечерявши своїм вбогим раціоном і напившись удосталь води, я нарешті дав відпочинок душі й тілу.
Розділ ХLVI
ТЮК ПОЛОТНА
Мій сон не був ні солодким, ні міцним. До всіх нещасть додалися ще й муки від жари, — ще нестерпнішої, ніж раніше, бо отвори тепер були законопачені. Ні найменший свіжий подих не досягав тепер до моєї тюрми, і я сидів, немов у розжареній печі. Але все ж я трохи поспав і змушений був цим вдовольнитись.
Прокинувшись, я взявся за їжу, за так званий «сніданок». Це був найлегший з усіх «сніданків». Він не заслуговував навіть на таку назву. Але води я знову випив багато, щоб вгамувати спрагу. Мене трусила лихоманка і страшенно боліла голова.
Проте це не перешкодило мені взятися за роботу. Якщо в двох ящиках лежало сукно, то це не означало, що в інших теж воно. Я вирішив продовжувати пошуки в новому напрямку, тобто пробити тунель не через бічну, а через задню стінку ящика, що веде не до борту корабля, а в глиб трюму, де можуть відкритися нові можливості.
Захопивши з собою торбинку з крихтами, я взявся до роботи з новою надією, і після тривалої, наполегливої праці — особливо тяжкої через поранений палець і зігнуту позу — мені пощастило виламати одну з дощок задньої стінки.
За-нею було щось м'яке, і це вселило в мене надію. Принаймні — це вже не сукно, але що саме, я не міг визначити, поки не відірвав дошку зовсім. Потім, обережно просунувши руку в отвір, я тремтячими пальцями почав обмацувати невідомий мені предмет.