— ЧИ МАЄШ ПРИ СОБІ ЩОСЬ, ХЛОПЧЕ?
— Так, — сказав Морт, а тоді пригадав: — Тату, здається, я забув усе в кравця. Тату, ми забули мій мішок у кравця!
— Там уже зачинено, — відповів Лежек. — В День Гуляння Кабанів крамниці зачинені. Доведеться післязавтра повертатися. Ну, тепер уже завтра.
— ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ВАЖЛИВО, — сказав Смерть. — ЗАРАЗ МИ ПОЇДЕМО. НЕ СУМНІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ ТУТ НЕВДОВЗІ ПЕРЕПАДЕ РОБОТА.
— Сподіваюся, буде можливість заїхати до нас і побачитися, — сказав Лежек. Здавалося, його доймала якась думка.
— Це не дуже вдала ідея, як на мене, — сказав Морт.
— Що ж, побачимось, юначе, — сказав Лежек. — Роби що скажуть, зрозумів? І — перепрошую, пане, чи є у вас син?
Смерть мав такий вигляд, наче його заскочили зненацька.
— НІ, — відповів він, — СИНІВ НЕ МАЮ.
— Якщо ви не проти, я би синові дещо сказав наостанок.
— ТОДІ Я ПІДУ ДО КОНЯ, — відповів Смерть тактовніше, ніж зазвичай.
Лежек поклав руку синові на плечі — з певним зусиллям, коли зважити на різницю в зрості, — й обережно підштовхнув його пройтися площею.
— Морте, ти ж знаєш, що твій дядько Гамеш мені трохи розповів про учнівство? — прошепотів він.
— Так, і що?
— Так от, він мені про ще одну штуку розповів, — зізнався Лежек. — Він розповідав, що нерідко учні успадковують справу від майстрів. Що ти на це скажеш?
— Ой, не знаю навіть, — сказав Морт.
— Про це варто подумати, — наполіг Лежек.
— Я про це якраз думаю, батьку.
— Нерідко юнаки, як от ти, починають свою власну справу саме так, казав мені Гамеш. Вони старанно працюють, заслуговують майстрової довіри, а коли в домі є доньки… Цей пан… Е-е-е… Цей пан нічого не казав про доньок?
— Який пан?
— Пан… Твій новий майстер, господар.
— А, цей. Ні. Не казав наче, — повільно промовив Морт. — Не думаю, що він із тих, хто одружується.
— Немало наполегливих молодиків просуваються в житті завдяки шлюбним якостям, — сказав Лежек.
— Правда?
— Морте, ти, здається, не слухаєш.
— Що?
Лежек спинився на померзлій бруківці й розвернув сина обличчям до себе.
— Тобі, синку, таки доведеться взятися за розум, ясно тобі? Якщо хочеш чогось досягти в житті і чогось бути вартим у цьому світі, то послухай, що я тобі кажу. Що тобі батько твій каже.
Морт опустив погляд на батькове обличчя. Безліч усього йому хотілося сказати: і як він батька любить, і як він хвилюється. А ще — запитати, що батько почув і побачив оце щойно. Хотів розповісти, як почувається: немовби втрапив ногою в кротовиння, а виявилося, що то вулканове жерло. Крім того, йому було цікаво, що мається на увазі під шлюбними якостями. Та сказав він насправді от що:
— Так. Дякую. Мені час іти. Постараюся вам написати.
— Так, може, проїжджатиме через село хтось, хто зміг би нам твого листа прочитати, — сказав Лежек. — Щасти тобі, Морте. — І розчулено висякався.
— Щасти й тобі, тату. Приїду на відвідини.
Смерть тактовно кашлянув, хоч кашель його прозвучав, мов вибуховий скрекіт поїденої шашелем старовинної балки.
— ЧАС НАМ УЖЕ ЇХАТИ. В СІДЛО, МОРТЕ.
Доки Морт незграбно облаштовувався позаду оздобленого сріблом сідла, Смерть нахилився й потиснув Лежекову руку.
— ДЯКУЮ ВАМ.
— В цього хлопчини добре серце, — відповів Лежек. — Помріяти любить, а так хороший хлопець. Та всі ми були колись юні.
Смерть зважив почуте й сказав:
— НІ, СУМНІВАЮСЯ.
А тоді потягнув за віжки, розвернув коня в напрямку Узбіччя. Морт відчайдушно помахав з-за вкутаної в чорне спини. Лежек помахав у відповідь. Потім, коли кінь і двоє його вершників зникли з поля зору, він перевів погляд на долоню. Оте рукостискання… якесь дивне воно було. Та чомусь він не міг пригадати, чим саме.
Морт прислухався до стукоту каміння під кінськими копитами. Потім було глухе гупання на в’їждженій ґрунтовій дорозі. Потім не було нічого.
Він глянув додолу й побачив, як просто під ним розгортається чорна, подекуди посріблена місячним сяйвом мапа. Коли б зараз він випав із сідла, то вдарився б хіба що об повітря.
Морт стиснув держаки сідла вдвічі дужче.
Тоді Смерть запитав:
— ТИ ГОЛОДНИЙ, ХЛОПЧЕ?
— Так, пане, — ці слова вийшли назовні просто з Мортового шлунка в обхід мозку.
Смерть кивнув і потягнув за віжки. Кінь зупинився в повітрі, й під ними розляглася велична дискова панорама. Тут і там жовтогарячо світилися клаптики міст. Ближче до Узбіччя фосфорично світилися теплі моря. З найглибших ущелин і западин заблукале денне світло — повільне й направду трохи важке[2] — здіймалося цівками срібної пари.
2
У Дискосвіті практично будь-що може рухатися швидше за світло, бо воно ліниве й нерішуче, на відміну від звичайного світла. Існує тільки одна штука, здатна випереджати звичайне світло, і це, якщо вірити філософу Лі Тіну Улеснику, монархія. Хід думки був у нього такий: неможливо мати більше ніж одного короля, і за традицією між королями не повинно бути часових проміжків, тож коли один король помирає, трон миттєво переходить спадкоємцеві. Можна зробити припущення, що існують елементарні частинки — королони чи, можливо, королевони — які за це відповідають, але, звісно, успадкування іноді не стається — найчастіше, так буває у випадках, коли згадані частинки зіштовхуються в польоті із античастинками, тобто республіконами. Лі Тін Улесник мав грандіозні плани перевірити цей принцип на практиці: шляхом повільного катування якого-небудь маловідомого й незначного короля, щоб змодулювати сигнал, який несуть ті частинки, та плани ці, на жаль, не було окреслено достеменно, бо шинок, де він пив, уже зачинявся. —